Дізнався, що завдяки батькам мене покинуло перше кохання, тільки я вже одружений і в мене двоє дітей

У мене досить складні стосунки з мамою та татом. Я їхній єдиний син. До того ж, пізній. Мама народила мене о третій вісім.

Вони мене завжди опікували. Може, якби я був дівчинкою, то не було б нічого страшного. Але коли ти хлопчик, а тебе у п’ятому класі батьки зі школи зустрічають щодня – це таке собі. Авторитету в очах однокласників достеменно не додає.

Звісно, ​​у дитинстві з такими батьками важко сперечатися. Тому я міг лише змиритися з їхніми діями. Вже потім, коли вступив до університету, почав робити все, щоб набути самостійності. Саме тоді я зустрів Олену, своє перше кохання.

Вона була повною моєю протилежністю. Олена з багатодітної сім’ї, батьки нею особливо не займалися, і вона з ранніх років звикла повністю забезпечувати себе.

Ми з нею були ровесниками, навчалися на одному курсі, але мені здавалося, що Олена набагато розумніша за мене. Мав великий життєвий досвід. З такою дівчиною завжди є про що поговорити.

Пам’ятаю, спочатку боявся, що їй буде нецікаво з таким маминим синком. Але, на моє щастя, я теж їй подобався.

Ми зустрічалися кілька місяців. Потім вирішили жити разом. Коли батьки про це дізналися, у мами ледь не трапився iнфаркт. Вона сказала, що нікуди мене не відпустить, доки не познайомиться з Оленою. На мою думку, знайомство з батьками пройшло добре. Власне, я не сумнівався у своїй дівчині. Розумниця, красуня, відмінниця.

Тільки через тиждень, коли я вже збирав речі для переїзду, Олена раптом відправила несподіване повідомлення. У ньому вона написала, що їй запропонували перевестися до столичної філії вишу. І що ми більше не можемо продовжувати наші стосунки.

Я був у шоці. Дзвонив, писав, намагався зустрітися. Але знайомі та її родичі сказали, що Олена вже поїхала. Мені вона так жодного разу не відповіла. Я переживав цей розрив, мабуть більше року. Навіть їздив до столиці, щоб знайти її.

Минув час, я почав зустрічатись з іншими дівчатами. Але це було не те.

Багато було розумних, цікавих, гарних дівчат, але жодна з них не змусила мене забути про Олену. Я тоді з головою пішов у навчання, потім у роботу. Звісно, ​​з кимось зустрічався, але це було так. Просто щоб скоротити час.

І тільки коли мені вже перевалило за тридцять, батьки почали мені говорити, що треба одружитися. Мовляв, вони не вічні, і хочуть встигнути збагнути з онуками. І познайомили мене з донькою своїх старих друзів. Вона була на кілька років мене молодшою. Мила, гарна, домашня дівчина.

Ми почали спілкуватися, і в якийсь момент я подумав, що батьки мають рацію, і насправді треба мені вже одружитися. Після Олени я ні в кого по-справжньому не закохувався, то яка різниця, хто стане моєю дружиною. Аби людина була хороша.

За півроку я зробив Аліні пропозицію. Вона погодилася. Ми зіграли невелике весілля. Батьки були просто щасливі. Через кілька місяців моя дружина завагітніла. У нас народилася донька. А за рік – син.

Я дуже люблю своїх дітей, але не можу сказати того ж самого про дружину. Вона хороша людина, але я до неї абсолютно байдужий. Якось поговорив на цю тему із батьками. Вони відреагували по-різному.

Мама плакала і все повторювала, як же так, у вас діти. Я відповів, що не збираюся розлучатися, тільки сказав, що не люблю свою дружину. А тато тоді зітхнув, обернувся до матері і сказав:

– Я більше не можу мовчати. Я ж тоді казав тобі, що не треба його з Оленою розводити.

– Що означає “розводити”? – не зрозумів я.

І тут батьки зізналися мені, що вони винні в тому, що Олена мене покинула. Виявляється, вона не сподобалася мамі. Вони з батьком вирішили, що ця дівчина для мене надто зухвала, самостійна та проста.

І тоді мама використала свої старі зв’язки і пред’явила Олені ультиматум: або вона залишається зі мною, і тоді її відрахують з університету, і більше ніде не дадуть учитися. Або вона зі мною розлучиться, і тоді батьки виб’ють їй місце у московському виші.

– Вона цілий тиждень не погоджувалась, – сказав батько. – Потім відповіла, що не може ризикувати майбутньою кар’єрою. Мовляв, у неї бідні батьки, молодші брати та сестри, і, крім неї, ніхто їх із злиднів не витягне.

Після цієї розмови я більше не спілкувався зі своїми батьками. Просто не можу їх бачити. Тепер постійно думаю, як би склалося моє життя, якби я тоді залишився з Оленою.

І найстрашніше, що це не змінити. Я не можу покинути своїх дітей. Тому, як мінімум, до їхнього повноліття житиму з Аліною.

Спочатку я навіть думав про те, щоб знайти Олену. Тільки ось чи треба? Найімовірніше, у неї давно своя сім’я, чоловік, діти. Та й що б я їй сказав, якби знайшов?

Не можу пробачити батькам, що вони так зіпсували мені життя. Хоча розумом начебто розумію, що вони вже люди похилого віку, і не спілкуватися з ними не можна, раптом їм трохи залишилося.