– Діставай чоловіка, щоб шубу тобі купив! – вчить мене свекруха, а я ніяк не можу донести до неї, що ця шуба мені і задарма не потрібна

Нічого поганого не можу сказати про чоловікову маму. Дуже непогана жінка. Ми вже більше двох років знайомі та спілкуємося цілком нормально.

Донедавна свекруха в наше з чоловіком сімейне життя особливо не лізла. Вони зі свекром ще не старі старі і обидвоє працюють. Мабуть, їм не до наших відносин, є чим своє дозвілля скрасити.

Але нещодавно ми з чоловіком вирішили порадувати батьків приємною новиною. Справа в тому, що я зараз вагітна. І наприкінці зими мені народжувати. Повідомили ми новину батькам із думкою, що це їх якось порадує.

Ні, ми не мали цієї злощасної історії з вимогою онуків. Запитували, звичайно, кілька разів, але все було зовсім ненав’язливо. Але з звісткою про мою вагітність випливла дуже цікава традиція в сім’ї чоловіка.

Виявилося, що вже кілька поколінь чоловіків по лінії свекра дарують своїм благовірним на день народження дитини шубу! Така традиція. Ось вам дитина, а ось вам, на знак вдячності за народження дитини, нова шуба. Я, коли почула, думала, що це жарт такий.

Погодьтеся, більше на розіграш якийсь схожий. Але свекруха була цілком серйозна, коли віщала мені цю історію. І, навіть більше, на доказ витягла з шафи ту саму шубу, яку свекор колись їй презентував після народження мого чоловіка.

Вперше я якось постаралася відбутися жартами. Мовляв, є корисніші речі для новоспечених матусь, ніж шуби. Але свекруха була абсолютно непохитна. Це ж традиція: дід дарував, батько дарував, дядько дарував і мій чоловік теж повинен.

А головне – у самої свекрухи ця сама шуба без діла в дальньому кутку висить. Я вже свекруху пару років знаю, але в цій шубі не бачила її жодного разу.

– До того ж у тебе взагалі шуби немає. Якби вже була б! А то ходиш у пуховику. А ти тепер справжня жінка, тепер ти мати! Що, так і далі у своїх пуховиках ганятимеш?! – почала намагатися свекруха достукатися до мого розуму.

А я зрозуміти не можу, чому я не можу бути мамою у своєму звичайному пуховику? Але лаятись зі свекрухою зовсім ніякого бажання не було. Тому я покидала, разом з нею пожурилася про своє нещасне «безшубне» життя і ми з чоловіком вирушили додому.

Але на цьому історія не закінчилась. Ось уже пару місяців, при кожній зустрічі, свекруха поспішає дізнатися у мене, чи я випросила собі шубу. Саме з таким формулюванням!

Тобто я ще її у чоловіка «випросити» мушу. Я повинна уподібнитися до якоїсь утриманки і клянчити з мужика шубу. І, гаразд, вона мені пристрасть, як потрібна була, і без шуби світло було не милим. Але ж ні. Мені вона й задарма не потрібна.

Ми з чоловіком заробляємо гідно. Нам на все вистачає. Можемо собі дозволити ходити в магазин і не заощаджувати на будь-якій покупці. І не збирати роками на якісь, більші придбання.

І навіть якщо б я хотіла собі шубу, я могла б дозволити купити її сама. Ну, тобто не випрошувати у чоловіка, а назбирати зі своєї зарплати. Адже я навіть ще в декрет піти не встигла. Але мало того, що мені ця шуба нікуди не вперлася, це все-таки величезна витрата з сімейного бюджету. Вона чомусь не думає, коли каже “випросити” собі шубу, що це наші сімейні, спільні гроші.

Я ж не коханка у багатого якогось мужика, якій у принципі начхати звідки він гроші бере. Я знаю, яка у чоловіка зарплата, і знаю, що шуби з неба не падають. Навіщо нам витрачати стільки грошей просто, щоб задовольнити чиюсь забаганку?

Я розумію, звичайно, що в часи молодості свекрухи і, тим більше, її попередниць, то була шуба. То був статус. Показник статку та матеріальна цінність.

Але в мене мислення далеке від цих ідеалів. Найнеприємніше, що свекруха від своїх переконань відмовлятися не збирається. Вона нам із чоловіком уже всі мізки проковупала цією шубою. Це прямо якийсь бзік уже. Чим більшим стає мій живіт, тим нав’язливіша свекруха.

Ображати її, повторюся, не хотілося б. Але як ще пояснити людині, що шубу ми купувати не збираємося? Я вже втомилася говорити про це. І це стало справжньою проблемою для нашої сімʼї.