– Чому ти не попередила, що виходиш на пенсію? Я думав, що ти мені візьмеш кредит! – сердиться син

Ось так живеш, думаєш, що в тебе є надійний тил у вигляді дорослого сина та його сім’ї, а виявляється, що не дуже ти комусь і потрібна. Поки працювала – була потрібна, а як вийшла на пенсію – стала марною. Неприємне відкриття, що ти якось не так прожила своє життя, коли син виріс таким розважливим.

Мені, за великим рахунком, від сім’ї сина нічого не треба. Є деякі заощадження за душею, пенсію я заробила, житло у мене є. Та й підробляти репетиторством я все ще можу.

Хотілося відчуття сім’ї, надійного плеча, розуміння, що я не одна. Якось я звикла вважати, що маю сім’ю, а тут раптово з’ясувалося, що це тільки мої домисли.

Зі свого виходу на пенсію я події не робила. Заздалегідь вирішила, коли піду, завчасно попередила начальство, почала упорядковувати, щоб той, хто прийде на моє місце, з глузду не з’їхав, розбираючись у паперах.

Синові я про це не говорила, якось до речі не довелося. Та й не вважала я свій вихід на пенсію чимось важливим. Пересічна подія. І найменше я думала, що до сина це має якесь відношення.

Сідати йому на шию я не планувала, жодних інших змін, які б на нього вплинули, я також не планувала. Тож спокійно готувалася до виходу на заслужений відпочинок.

Оскільки найсуворішого секрету зі свого виходу на пенсію я не робила, син якось дізнався про цю подію. Прилетів до мене, злий, як чорт, лаятись почав.

– Чому ти не попередила, що виходиш на пенсію? Я думав, що ти мені візьмеш кредит! – обурювався він.

З чого раптом мені брати на себе його кредит? Вони із дружиною працюють, хай самі кредити й оформлюють. У них і зарплата вища за мою.

– Так, у мене зарплата в конверті, офіційно по паперах прожитковий мінімум проходить! У дружини – те саме. Це ти у білу працюєш. Може, передумаєш? Нам машину оновити треба, – зменшив тон син.

Як це я передумаю? Начальнику я вже все сказала, на моє місце дівчинку знайшли, я зараз її навчаю. До обумовленого мною терміну лишилося два тижні. Як тут переграєш? Та й я вже налаштувалась на те, що через два тижні буду надана сама собі. Не треба буде з ранку в товкучці їхати на роботу, боячись бути розчавленою.

Синові я так і відповіла – пізно вже перегравати, та й бажання немає. Він втомився, сказав, що я завжди поводилася, як егоїстка, після чого пішов, грюкнувши дверима.

Так раптово я дізналася, що син вважає мене егоїсткою. Тільки не зрозумію, з якої радості. Якби я була йогоїсткою, хіба подарувала б я йому квартиру, яка мені відійшла від тітки? Могла б її здавати і в ус не дмуть, отримуючи непогану надбавку до пенсії. Але я її до весілля сина на нього переписала, щоб молоді чужими кутами не тинялися.

Я з онуками всі лікарняні відсиджувала, доки вони кар’єру будували. Хоча мені це було важко: все-таки вік, нерви вже розхитані, а діти, які хворіють, – це важко.

На сина за такі слова я образилась. Він потім ще пару разів до мене заїжджав, хотів умовити змінити рішення, відстрочити хоча б на півроку вихід на пенсію, але я відмовилася.

– Ну, дякую, мамо! Не забуду твою неоціненну допомогу, – отруйно промовив син під час нашої останньої розмови. З того часу від нього ні дзвінка, ні повідомлення.

Це було чотири місяці тому. З того часу син до мене не приїжджає, трубку не бере, сам не дзвонить. Мабуть, не бажає спілкуватися з матір’ю-егоїсткою.

Я вийшла на пенсію, більшу частину часу проводжу вдома. Я знаходжу, чим себе зайняти, але все одно неприємно, що для сина та його сім’ї я ніби перестала існувати. Більше сама дзвонити я не буду. Досить з мене і того, що я місяць до сина і невістки додзвонювалася. Син трубку не бере, невістка скидає, до онуків не можу додзвонитися. Мабуть, кредит на машину важливіший, ніж спілкування зі мною.