– Чому сучасна молодь вирішила, що вони мають право керувати нашим життям? Крик душі однієї бабусі

Я вже давно пенсіонерка, але й далі продовжувала працювати. Робота мені дуже подобалась, зарплата теж завжди була хорошою. Це давало мені можливість завжди робити заощадження для себе, на майбутнє.

Відсвяткувавши своїх 60 років я вирішила, що це майбутнє нарешті настало і що я заслужила на здійснення мрій та заслужений відпочинок. Я розповіла на роботі, що працюю, поки не навчу когось собі на заміну та виходжу на пенсію. Керівництво пообіцяло навіть премію за сумлінну багаторічну роботу та підтримало моє рішення.

Про намір вийти на пенсію я розповіла своїй дочці, але її реакція викликала в мене тільки сльози. “Мамо, як добре, що ти виходиш на пенсію. Тепер ти зможеш повністю займатись внуками!” – сказала мені дочка, а зять просто засвітився від щастя.

Чому вони так зі мною?  Адже я не хочу! Я проти! Я безмежно люблю своїх внуків до божевілля, але повністю віддатися їм просто не можу, не хочу, не зобов’язана! Я й так багато для них зробила! Я відпрацювала на 5 років довше. Я орала як кінь, перш за все, щоб дочка спокійно довчилась в аспірантурі, а потім, щоб допомогти її сім’ї з іпотекою на трикімнатну квартиру.

А тепер я хочу пожити для себе. Я лише один раз в житті була на морі! Моя мрія – все кинути, купити невеликий будиночок на березі, розбити гарний, затишний садок з магноліями та спокійно дожити відведений мені час. А як я колись любила в’язати! Всі подруги заздрили. Але останні 20 років на це не було ні сил, ні часу! А книги … .. У мене величезна бібліотека, більше половини якої я не встигла навіть перегорнути, не те щоб вдумливо перечитати.

Можливо, хтось назве мене егоїсткою. Але невже я не заробила за все життя право на свободу, право на мрію, право на спокій і щастя?

Я не відмовляюся, сидіти з внуками, коли це дійсно необхідно. Я із задоволенням забирала, забираю і буду їх забирати на канікули. Вони мені дають сили, наповнюють енергією, не дають нудьгувати та сидіти на місці. Але жити в якості постійної нянечки, репетитора, вихователя – вибачте, але я не хочу! Зрештою, зважте на вік!

Діти, дорогі мої, ви їх народжували для себе! Ось ви й повинні вкладати в них всі свої сили, присвячувати їм свій вільний час, піклуватися про їхнє майбутнє. Тим більше старшому вже 12, а найменшій – 3. Рідні мої, ви ж як то примудрялися виховувати їх весь цей час, поки я працювала. Так чому зараз щось має змінитися?!

Так, тепер я пенсіонерка. Але я жити хочу! Рік, два, п’ять, не важливо! Скільки Бог дасть, так би мовити. Але цей час – тільки мій! Не забирайте його у мене, я ж теж хочу бути щасливою. Я на це заслужила!