Чоловіка тиждень удома не було. Хотів дружину провчити. А коли повернувся, зрозумів, що помилився

Кінець січня. Минув тиждень, як Борис пішов із дому. Весь цей час він жив у друзів. Ночував по черзі то один, то другий. А сьогодні вранці він повернувся. Але вже через годину після свого повернення він з валізою вийшов із квартири і, не розуміючи, як тепер жити далі, стояв біля під’їзду свого будинку.

“Ну от і все! – думав Борис. – Догрався. Провчив, називається. Провчив так, що… далі нікуди. І з усього, виходить, тепер маю лише один вихід…»

Тиждень тому Борис посварився зі своєю дружиною Наталею. Сварка трапилася як завжди через якусь нісенітницю. І в результаті, як завжди в таких випадках, і він наговорив їй багато всього неприємного, та й вона у відповідь сказала йому все, що про нього думає.

Зазвичай їх сварки закінчувалися тим, що обидвоє ображалися один на одного і один з одним не розмовляли, а потім мирилися. І на цьому все.

Але цього разу Борис вирішив вчинити по-іншому.

«А що якщо провчити її? – подумав Борис. — А то вона звикла, що ми сваримося щоразу однаково, і їй все з рук сходить. Знає, що характер у мене поступливий, що я нікуди не піду, що все їй прощаю, ось і дозволяє собі говорити мені в обличчя все, що думає про мене. В інших мужиків, я чув, дружини всі тихі, смирні. Слова поперек не скажуть. А моя? Ні, треба її провчити. Треба!»

У голові Бориса миттєво дозрів план.

«Піду з дому, — подумав він, — не назавжди, звісно. На тиждень. Ось тоді побачимо. Адже такого ще жодного разу не було. Сварились ми часто, але з дому я не йшов. І до такого повороту подій вона не готова. Уявляю, як вона хвилюватиметься і переживатиме. Ще б! Залишитися вдома одній з дітьми та без чоловіка. Жаль тільки, що побачити цієї картини не зможу. Але можу уявити».

Борис швиденько уявив, як саме і про що хвилюватиметься Наталя, яка залишилася без чоловіка і з дітьми, і йому стало добре.

«І що б вона не думала, — розмірковував Борис, — у будь-якому випадку я залишуся в виграші. Нічого-нічого. Їй буде корисно. А я поки що у друзів своїх поживу. У своїх вірних та надійних друзів».

Після таких роздумів Борис дозволив собі сміливо та гордо подивитися на Наталю.

— У такому разі, Наташенько, — рішуче сказав Борис, — мені в цьому домі нема чого робити. Досить. Натерпівся. Скільки років терпів, але більше сили немає. Іду я від тебе.

А Наталя тільки усміхнулася у відповідь і нічого не сказала.

«Смійся, смійся, — подумав Борис, — побачимо, хто з нас через тиждень сміятиметься».

За всієї своєї рішучості Борис не знав, з чого почати свою “втечу”. Став згадувати всі відомі йому випадки. А що він міг пам’ятати? Лише те, що колись бачив у кіно. І тому нічого путнього згадати не зміг.

Перед очима стояла одна картина. Чоловік повідомляє, що йде, зриває з вішалки дублянку, шапку і, йдучи, голосно грюкає за собою дверима.

«Дверима я, звичайно, грюкну і дублянку схоплю, — подумав Борис. — Але спочатку, мабуть, речі треба якісь зібрати? Без речей як піти. А які речі? Та хто його знає. Виявляється, що це не так просто йти з дому. І добре б, якби на одну ніч йшов. Тут все зрозуміло. Але ж я на тиждень піти зібрався, не менше. Тут так просто не вийдеш, не грюкнеш дверима».

— Допоможи мені зібрати речі, — зажадав Борис.

– Ага. Розбіглася. Робити мені більше нема чого, — відповіла Наталя. – Речі твої збирати. Тобі треба, ти й збирай. Він йде, а я йому речі збирати повинна. З якого дива? Он шафа, он валізи. Збирай!

«Добре,— подумав Борис,— хай так. Сам зберу. Нічого, Наташенька. Незабаром відчуєш, як нудно та сумно без мене в хаті. Зимовими вечорами. Скоро ти все зрозумієш».

Борис напхав у чемодан купу своїх речей і сердито глянув на дружину.

— Збиральник, — уїдливо сказала Наталя.

«Нічого, нічого, – подумав Борис, – стерплю і це. А потім побачимо».

— А дітям, коли вони повернуться зі школи, скажи правду, — сказав Борис перед відходом. — Хоч раз у житті, Наташо, скажи їм правду.

– Яку ще правду? – Не зрозуміла Наталя.

— Правду, чому я пішов з дому, — відповів Борис, схопив дублянку і шапку, і вийшов із квартири, грюкнувши за собою дверима.

Це було минулої п’ятниці. А вже цієї п’ятниці він повернувся.

Настрій його був гірший нікуди. Тому що за весь цей тиждень Наталя жодного разу не зателефонувала йому, щоб поцікавитися, де він, як його справи, чи все в нього гаразд і коли він повернеться. Тим більше, що життя його в цей тиждень було непростим. Ще б! Микатися по чужих людях, хай навіть вони друзі, це ще те щастя.

Борис увійшов у квартиру, поставив чемодан біля входу та пішов шукати Наталю.

– Ось ти де, – сказав він, коли зайшов на кухню.

— Чого ж ти так рано повернувся? – Запитала Наталя. – Погуляв би ще тиждень. Чи вже всім поперек горла такий гість?

— Що ти таке кажеш, Наталко? – Вигукнув Борис. – Я не розумію.

– Не розуміє він, – сказала Наталя. – Звісно! Якщо совісті немає, то як тут зрозумієш. А мені червоніти за тебе? Хоч би дітей посоромився. Адже дорослий мужик, Борисе. До чого ти дійшов?

— Та що трапилося! — закричав Борис, який більше не міг спокійно слухати всі ці голосіння своєї дружини.

— А то й трапилося, — сказала Наталя, — що я тепер у вічі людям дивитися не можу. Перед сусідами соромно.

— Та що соромного? — дивувався Борис. – Поясни, нарешті! Ну, мене не було тиждень. Жив у друзів. Чого тут такого? Чому соромно?

– У друзів він жив, – сказала Наталя. — А що твої друзі та їхні дружини щодня мені назвали і просили забрати тебе — це як?

– Як просили забрати?

— А ось так і просили, — сказала Наталя, — благали пробачити тебе та дозволити тобі повернутися. Вони ж думали, що то я тебе вигнала, а не ти сам пішов. І скільки я їм не пояснювала, що ти сам пішов, вони не вірили.

– Як не вірили? — тихо промовив Борис. — Чому не вірили? І чому вони мені нічого не казали?

— Не казали, бо тактовні люди, — сказала Наталя. — Але невже ти не помічав, Борисе, що ти заважав своїм друзям жити? Чи ти серйозно думав, що своїм вторгненням у їхнє життя ти приносив їм величезну радість?

— Це вони тобі сказали? – Запитав Борис.

– Вони сказали, – відповіла Наталя. – Можеш не сумніватись. Та хіба в цьому справа, Борисе? Сам ти не міг здогадатися?

— Але ж я лише одну ніч і був у кожного з них, — сказав Борис. — Невже я їм заважав?

– А ти як думав? – Запитала Наталя. — Допомагав, чи що?

— Ні, але… — Борис був розгублений. — Вони ж мої друзі.

– І що? І тому вони заради тебе повинні зі своїми дружинами сваритися?

— Чому сваритися?

— Слухай, Борисе, ну якщо ти сам цього не розумієш, то я навряд чи зможу тобі пояснити, — відповіла Наталя. – Гаразд. Сідай за стіл. Обідатимемо.

Але Борисові було не до обіду.

— Яке за стіл, Наташо, — сказав Борис. — Тут не за стіл, а… У мене просто нема слів!

– Знову починаєш? — суворо спитала Наталя.

— Та це ж свинство, Наталко! – Вигукнув Борис. — Після всього, що ти зараз мені тут наговорила… Та як же це так можна! Мене цілий тиждень не було, я думав, що ти зрозумієш, одумаєшся, змінишся. А ти, виявляється, весь час стежила за мною і була в курсі справи? І не подзвонила? Не сказала, що я всім заважаю і не покликала назад? І все це тільки для того, щоб і далі принижувати мене?

— Ой, скажеш, теж стежила, — байдуже відповіла Наталя. — Дуже треба стежити за тобою. Люди самі все розкажуть. І просити не треба. А ти кажеш: «Стежила». Зайнятися мені більше нема чим? А що не покликала, то не я тебе виганяла. Сам пішов. Чому я тебе кликати повинна? Тим більше, що я відразу зрозуміла, що ти пішов щонайбільше на тиждень.

— Невже ти не розумієш, що після цього… Наталя! Це все! Невже ти не розумієш?

— Ти обідатимеш? – Запитала Наталя.

І тоді Борис знову схопив дублянку, шапку, валізу і вискочив із квартири.

— Куди мені тепер? — думав Борис, стоячи біля під’їзду. — Я ж нікому не потрібен.

— Вже повернулися, Боря? — почув Борис голос Катерини Андріївни з першого поверху. — Набридли, мабуть, своїм дружкам за цей час? Та й ясна річ. Як тут не набридти. Приходять у чужий дім гості непрохані, а ти їх годуй, напій, та ще й спати поклади. І відмовляй собі у звичному способі життя заради них. Звісно, ​​набридли.

— Що Ви таке кажете, баба Катя? – Не зрозумів Борис. — Кому я набрид?

— Друзям своїм і набрид.

— Та ви з чого це вигадали?

— Чому вигадала? – Образилася Катерина Андріївна. — Якщо вони самі ходили до Наталі скаржитися на тебе. Просили, щоб вона тебе пустила назад. Тому що у них теж є дружини. І їм не хочеться через тебе з ними сваритися. Ось тут біля під’їзду на лавці ми розмовляли з ними. Сніг зчистимо, сидимо та розмовляємо.

– Хто це ми”? — голосом спитав Борис.

— Тьотя Нюра з восьмого поверху, — відповіла Катерина Андріївна, — Серафима Іллівна із 4-ої квартири. Андрій Петрович, який поряд з тобою живе, теж! Він хоч і не щодня, бо холодно зараз, але теж двічі розмовляв з твоїми друзями. Та що говорити, багато хто багато розмовляв.

— Та що це таке! – вигукнув Борис. — Таке враження, що не в мсіті, а в селі якомусь живу. У нас у будинку 9 поверхів та пʼять під’їздів і всі все знають. Як же це можна?

— Мабуть, сильно ти своїх друзів втомив, — сказала Катерина Андріївна. — Ну а що повернувся, молодець. Погуляв і буде. А Наталя тебе пробачить, ти не думай. Вона хоч ще та язва, але добра, поступлива. Ти тільки вибачення в неї попроси.

“Ну от і все! – подумав Борис. – Дійшов, можна сказати, до ручки! Далі нікуди. Якщо вже й друзі зрадили, тоді в мене залишається лише один вихід».

Борис вирішив повернутися додому та попросити у Наталії вибачення.

Він увійшов до квартири, залишив валізу біля входу і пройшов на кухню.

— Їсти хочу, — суворо промовив Борис дружині. — А валізу я біля входу залишив. Потім її розбери. Там це… Попрати треба дещо. Ну і… Вибач мене.

— Гаразд, — сказала Наталя, — чого там.

Найбільше Борису було прикро, що не відчував він у її «гаразд» і «чого там» каяття за все, що сталося. А сказала вона це якось надто байдуже. Ніби нічого й не було. Наче він один був у всьому винен.

Борис важко зітхнув, але вирішив на цьому зараз не зациклюватись, бо дуже хотів їсти.

«Тільки тиждень даремно витратив, — думав Борис, уплітаючи за обидві. — Спав у коридорах, на розкладах, харчувався яєчнею з макаронами. Заради чого, питається, сам себе мучив?

Минуло півроку. Прийшло літо.

А сьогодні вранці вона повернулася і відразу зрозуміла, що вчинила правильно, коли вирішила провчити Бориса за його чергове хамство.

А сталося ось що. Вони знову через щось там посварилися і наговорили один одному гидоти. Борис, навчений гірким досвідом, йти вже більше нікуди не збирався. А ось Наталя, навпаки.

Наталя вирішила, що настав час піти їй, і тим самим провчити свого чоловіка. І вона пішла, залишивши Бориса наодинці із самим собою.

Борис спочатку зрадів, думаючи, що в Наталії вийде так само, як і в нього. Помикається по подругах і повернеться, підібгавши хвіст. Але вийшло навпаки.

Спочатку вона поїхала на дачу до своєї подруги, яка сама її давно до себе кликала погостювати. Тиждень вони жили в неї на дачі. Купалися в озері, засмагали.

А через тиждень обидві поїхали в Одесу на море, до якоїсь ще однієї подруги. Там вони теж купалися і засмагали, ходили кафешками та ресторанами. Ще за тиждень махнули в Туреччину. Додому Наталя повернулася лише за місяць.

Борис знову просив у неї прощення та просив її нікуди не їхати на такий довгий термін.