Чоловік зізнався, що закохався в іншу, а свекруха почала за нього заступатися

Але найгірше не в тому, що він закохався, ні. А в тому, що він навіщось одразу повідомив про це мені. І ще мав нахабство заявити, що зробив це як чесна людина.

— Ти у своєму розумі, Леоніде? – спалахнула я. — Яка ще чесна людина? Та чесна людина, трапися з нею таке неподобство, буде соромитися повідомляти про це будь-кому. Тим паче своїй дружині. Чесна людина!

Ну тут він почав виправдовуватися і нести цілковиту ахінею.

— Але ж це не якась швидкоплинна інтрижка, — розгублено мямлив він. – У мене там все серйозно. А в ім’я нашого щасливого минулого, Ліза, ти маєш зрозуміти. Бо ті п’ятнадцять років, що ми разом, нас дуже зблизили. Ми стали більше, ніж друзі. До того ж у нас діти, і я маю служити для них прикладом, щоб вони бачили свого батька виключно чесною та порядною людиною. Недобре, якщо вони дізнаються не від мене, а невідомо від кого, що їхній батько покохав іншу.

Леонід багато чого наговорив тоді, що мені було байдуже. Мене тоді цікавило лише одне: хто ця жінка і як давно вони зустрічаються. Але «чесна людина» не могла прямо відповісти на це питання. Вважав, що це не має значення.

– Ну яка різниця, Ліза? — уникав він прямої відповіді. — Адже головне не в тому, хто вона! А в тому, що тебе більше не люблю. Розумієш? Поважаю, ціную як матір своїх дітей, як доброго та надійного товариша, з яким пройшов разом і вогонь, і воду. Ти смачно готуєш, квартира у нас завжди чиста. І взагалі, ти дуже акуратна та завбачлива. Коли ми їздимо відпочивати, ти завжди все зробиш як треба: і квитки, і готель. Речі всі правильно збереш і акуратно покладеш у валізи, і таке інше. Нічого не забудеш. Ти вірна дружина та дбайлива мати. І я, безумовно, віддаю тобі належне і ціную тебе як людину, на яку можна покластися. Але найголовніше, Ліза, що мені подобається, що ти не скандальна жінка. Добра. Завжди спокійна і грубих слів не знаєш.

І знову він говорив багато зовсім непотрібного та марного. Сподівався, що я задовольнюся подібною нісенітницею. Цінує він мене, чи бачите, за те, що я не скандальна і валізи акуратно збираю і нічого не забуваю. Ні, але ж це треба таке сказати! Але мене вся ця його нісенітниця з пантелику не збила. Я достеменно знала, чого хотіла.

– Хто вона? – повторила я своє запитання. — І як давно ти, як чесна людина, зустрічаєшся з нею?

— Ну чому одразу «чесна людина», Ліза? Адже я сам. По хорошому. Хотів, щоби між нами все було без таємниць.

— Ще одне слово не по суті, — суворо сказала я, — і моє терпіння урветься.

— Ну гаразд, гаразд! — вигукнув він, зрозумівши на мою думку, що не така вже я не скандальна, спокійна і добра, як він наївно припускав. – Якщо ти наполягаєш! Якщо ти так бажаєш!

– Наполягаю.

– Я скажу.

І тут з’ясувалося найкумедніше.

Виявляється, що ні з ким він ще не зустрічається, а це його почуття до іншої жінки, яке він називає любов’ю, ґрунтується виключно на духовній близькості, схожості інтересів, а все інше виключено. Їм обом подобаються одні й самі письменники, кінорежисери, актори, співаки, композитори, художники тощо.

— Дозволь! – вигукнула я. — Чи не хочеш сказати, що між вами нічого такого не було? Окрім обговорення вами прочитаних книг, прослуханої музики та переглянутих фільмів?

– Як ти могла подумати? — вигукнув Леонід. – Ні звичайно! Я чесна людина! І поки ми з тобою не в розлученні, я не можу собі дозволити нічого іншого, окрім духовного спілкування з Розмарі.

Як він сказав? – Подумала я в той момент. — Я не дочула? Це що, жарт такий?»

– Її звуть Розмарі? – Про всяк випадок уточнила я. – Серйозно?

Виявилося, що все більш ніж серйозно, і тут не було жодних жартів.

— Ну так, — нехитро відповів Леонід. – І тому, як чесна людина, Ліза, прошу тебе відпустити мене до неї. По хорошому.

Як зараз пам’ятаю.

– Ні, – впевнено відповіла я. — І навіть не мрій. Ні по-доброму, ні по-поганому. Звідси ти не втечеш, і розлучення не буде. Доки нічого, крім духовного, між вами немає. Опустишся до фізичного, тоді побачимо.

– Але

– Ні. Я все сказала! І давай закінчимо на цьому! Розмарі! Це ж треба. Хто б сказав, не повірила.

— Що означає це твоє «ні», Ліза? — дивувався Леонід. — Після того, що ти про мене, про нас з Розмарі дізналася, ти не хочеш розлучитися зі мною?

– Не хочу, – відповіла я. — Та й що таке я дізналася? Що тобі та якійсь іншій жінці подобаються ті самі книжки та кінофільми?

– А тобі цього мало?

– Не сміши мене.

— А той факт, що я полюбив іншу?

– Я тебе прощаю.

– Як це?

– Так це.

– Але це аморально, Ліза! Жити з людиною, яка тебе не любить! Невже ти опустишся до цього?

– Вважай, що вже опустилася.

І в цей момент зі своєї кімнати вийшла свекруха.

– У мій час, Єлизавета, – сказала вона, – жінки мали гордість! Не те, що нинішні. Яким плюй у вічі — все божа роса. І замість того, щоб утримувати чоловіка, краще подумала б про свою поведінку і про те, чому він полюбив іншу. Втім, щодо мене, то я не знаходжу в цьому нічого дивного.

Розмарі — жінка тонкої душевної організації, яка гостро відчуває настрій та духовні потреби того, кого любить. На відміну від тебе, Ліза.

Адже ти, крім матеріального, ні про що інше і думати не можеш. І все, що тебе хвилює, — щоб діти були нагодовані, щоб удома був порядок, щоб чоловік не пішов на роботу голодним, а з роботи на нього чекала смачна вечеря.

Ти міщанка, Ліза. Ти навіть гірша. Ну, ось скажи, яку книгу ти прочитала останній раз? А в кіно чи театр, коли ти востаннє ходила з чоловіком?

Тут я, звісно, ​​не витримала.

— Ну, а вас, Інна Василівна, хто питав? – запитала я. — Ідіть до себе і чекайте, коли вас пообідати покличуть. Книг я, бачте, не читаю. У кіно та театри не ходжу. А мене хтось кликав у кіно чи в театр? Та й книжки ці ваші коли мені читати?

– Це не мої книги! — ображено вигукнула свекруха.

— Та все одно, чиї. А я з роботи приходжу, ледве ноги тягну, одразу до плити. Щоб вам щось смачненьке приготувати, поки ви в кріслі-качалці, сховавшись пледом, або перечитуєте вкотре обрані твори своїх улюблених авторів, або насолоджуєтеся переглядом екранізацій їхніх творів по телевізору.

А коли мені цим займатися, скажіть, заради Бога, люба моя Інна Василівна? Адже треба обслуговувати вас, вашого сина і ваших онуків. Приготувати вам усім їжу, випрати вам усім білизну, прибрати за всіма вами квартиру. Поки ви підвищуєте свій духовний розвиток.

А ви хоч раз поцікавилися, чи не потрібна мені допомога? Чи все в мене гаразд? Куди там. Живете у мене в квартирі вже п’ятнадцять років на всьому готовому і ще тут видаєте якісь звуки. Вже, мабуть, і не пам’ятайте, коли востаннє унітаз мили.

— А після таких слів, — вигукнула свекруха, — я взагалі не залишуся. Я зараз же збираю свої речі та йду.

— Скатертиною дорога, — відповіла я.

Свекруха пішла до себе в кімнату і зачинила за собою двері.

– Ліза! — вигукнув Леонід. – Я здивований! Це ж моя мати! Бабуся твоїх дітей! Не знав, що ти така!

— Тепер тобі це відомо. І що?

– Нічого! Тільки знай, Ліза, що я в тобі більш ніж розчарований.

– Ой ти, Господи. Розчарований він у мені. Горе яке. Замість того, щоб базікати, допоможи краще мамі зібратися і виклич їй таксі.

– Синку! — вигукнула свекруха зі своєї кімнати. — Сподіваюся, ти поїдеш із цього будинку разом зі мною?

— На жаль, мамо, не все так просто, як ти гадаєш, — крикнув у відповідь Леонід. — Справа в тому, що Розмарі, до якої я хотів піти, має однокімнатну квартиру, і ти туди ну ніяк не вписуєшся. За всього бажання. Тому тобі доведеться поїхати до себе.

Двері відчинилися, і свекруха вийшла до передпокою.

— Ти виганяєш матір у комунальну квартиру?

— А хто тебе за язик тягнув, мамо? — з жахом промовив Леонід. — Навіщо ти втручалась?

Свекруха подивилася на мене. Я знизала плечима і покрутила головою, мовляв, не до мене запитання. Тоді вона подивилася на сина.

— Я хотіла якнайкраще, — сказала вона. — Думала, що тобі потрібна підтримка. Хотіла за тебе заступитись.

– Заступилася? — суворо дивлячись на матір, спитав Леонід. — Ось тепер отримуй. Замість того, щоб залишитися тут, коли я піду, ти тепер повернешся до нашої комуналки.

Свекруха знову глянула на мене.

– Ліза, вибач, я була неправа, – сказала вона.

— Ні, Інна Василівна, — відповіла я. – Ви сьогодні розкрилися повністю. І показали мені свою справжню суть. І в моїй хаті вам немає місця.

Свекруха знову пішла до себе і голосно грюкнула дверима. У цей час пролунав дзвінок на телефоні Леоніда.

– Це Розмарі, – сказав він, дивлячись на мене. – Можна, я відповім?

— Ну давай, — дозволила я.

— Так, Розмарі, — сказав він, — я поговорив із дружиною. Нічого доброго. Вона мене не відпускає. Отак, не відпускає, і все. Тому що духовної близькості та спорідненості наших із тобою душ їй мало. Це означає, що подібне до неї ні про що не говорить.

Леонід глянув на мене.

– Я правильно все сказав? — тихо спитав він.

– Правильно, – відповіла я. – Продовжуй в тому ж дусі.

Леонід зітхнув і продовжив розмову з Розмарі.

— Може, все-таки зустрінемося, га? — спитав він. — І тоді Ліза мене відпустить… Я розумію, кохана, що твої принципи не дозволяють тобі це робити до весілля. Але як же мені бути в такому разі? Ліза мене не відпускає. Та в тому й річ, що все інше для неї несуттєве.

Леонід глянув на мене.

– Вона вимкнула телефон, – розгублено промовив він.

– А чого ти хотів, – сказала я. — Кохання воно таке!

А тут ще й діти зі школи повернулися. І в цей час уже й свекруха зібралася і з валізою зі своєї кімнати вийшла.

– Не думала, – сказала вона, – що ось так доведеться розлучитися.

— Ось не до вас зараз, Інна Василівна, слово честі. Зібралися?

– Зібралася.

— Нічого не забули?

– Не забула.

– Чудово. У наступні вихідні зателефонуємо. А зараз прошу на вихід.

— Бабуся їде? — спитали діти.

— Ваша бабуся сказала, що я не варта бути дружиною вашого батька, і тому вона не може жити зі мною під одним дахом. А ви роздягайтеся, мийте руки та проходьте на кухню. Зараз обідатимемо, вже все готове.

— Ти так сказала, бабусю? – здивувалися діти. – Серйозно? Мама недостойна бути дружиною тата?

— Я не так сказала, — почала виправдовуватися свекруха.

– А як? – запитала я.

– Не пам’ятаю. Але про дах я точно нічого не говорила.

– Нехай так, – погодилася я. – Про дах – це я перебільшила. Визнаю. Але ви сказали, що вашому синові з Розмарі буде краще, ніж зі мною. Так?

– Так, – сумно погодилася свекруха.

— До побачення, бабусю, дзвони нам, — сказали діти і пішли мити руки.

– А я? – запитав Леонід. — Зі мною як бути?

– Проведи маму, посади на таксі і повертайся, – сказала я. – Таксі ти викликав?

— Зараз викличу.

За десять хвилин Леонід повернувся, і вся сімʼя сіла обідати. А Леонід усім своїм виглядом показував, що образився.

А за три дні до мене прийшла Розмарі.

— З вашого дозволу, я увійду, — сказала вона, відсунула мене вбік і зайшла до квартири. – Хочу поговорити з вами. Як інтелігентна жінка з інтелігентною жінкою. Оскільки Леонід слабкий характером і нездатний на вчинок, це зроблю я.

За самовпевненим обличчям Розмарі я відразу зрозуміла, що їй дуже багато чого хотілося сказати. Але слухати її в мене не було часу. Мені ще треба було сходити в магазин, приготувати обід і закінчити прання. Тож я вирішила без церемоній.

— Де ж ти побачила другу інтелігентну? – запитала я, взяла Розмарі за комір її сукні, вивела з квартири і зачинила двері.

Щодо Леоніда, то він все ще ображається на мене.