Чоловік в декреті

Принципово не допомагала чоловікові, що сидить в декреті. А приходячи додому з роботи, вимагала гарячу вечерю. Сама розігріти не могла, адже «цим повинен займатися той, хто вдома сидить!» (С) чоловік.

О, чого я тільки не наслухалася 9 років тому, коли народилася наша старша дочка:

«Чай налий. Ну і що, що дитину спати укладаєш? Укладеш – налиєш. Я втомився на роботі, а ти дома сидиш! »

«Звідки я знаю, які підгузники треба було купити? Сама сходиш. Я не посиджу з дочкою, з собою візьми. Ну і що, що ліфт зламався? Коляску з собою не бери, на руках дитину понесеш. Аптека за рогом! »

«Ти цілий день дома сидиш, не могла підлогу підмести? Де мої тапки? Чого це, ти не знаєш? Ти ж вдома! »

«Я не буду їсти пельмені! Я не для того одружився, щоб пельменями вечеряти? Іди і приготуй що-небудь! Дитину з собою візьми, я втомився, я не буду з нею сидіти! А моя сестра під кухонним столом ковдру розстеляє, дитя туди влаштовує і готує! »

Перший декрет був ще тим випробуванням. Ми мало не розлучилися. В іншому Олег поводився нормально: у вихідні гуляв з донькою і грався з нею; грошнй не шкодував; по дому допомагав, але виключно в суботу та неділю. Але це його «я втомлююся на роботі, а ти дома сидиш» виводило мене з себе.

З другою дитиною, сином, Олег сам вирішив піти в декрет. Радів, що вдома буде сидіти, від роботи відпочивати.

Через два місяці після пологів я летіла на роботу, як на свято. І почалося.

– Зайди в аптеку, суміші на пару годувань залишилося, – подзвонив мені Олег.

Мене накрило. Згадалися всі мої образи, як я ревіла, йдучи в аптеку за підгузками з дочкою на руках, як я п’ять днів на тиждень тягла побут і дитину тільки на собі, постійно чуючи «ти ж вдома сидиш!» А зуби? Ніч не спала, весь день з донькою на руках, а він від пельменів носа кривив.

– Сам підеш. Я не знаю, яку суміш треба. Все, мені ніколи, я працюю, – такою була моя відповідь чоловікові.

Прохання купити пельменів по дорозі з роботи, що супроводжувалися скаргами на сина, який спав за день двадцять хвилин, я відхиляла:

– Олег, ти для чого в декрет вийшов? Пельменями мене годувати? Ти сидиш вдома, можна знайти час що-небудь зробити нашвидкуруч!

З понеділка по п’ятницю я не підходила до сина взагалі: вважала, що Олег отримує гроші за догляд, це його обов’язок, як колись це було моїм обов’язком.

А взагалі, Олегу пощастило більше, ніж мені: дочка могла подивитись за братом, який грається  в манежі, коли Олег готував їжу або підмітав підлогу. Вона ж могла збігати до аптеки, за підгузниками або сумішшю. І мені так прикро стало: у мене помічника не було!

У своїй злобі, я нацькувати дочку:

– Ти не повинна допомагати татові з братиком, якщо не хочеш. Твоя справа – вчитися.

Олег чув від мене, що я втомилася на роботі. Від дочки, що їй треба робити уроки. З сином він залишився один на один. У вихідні я зрідка готувала, мила підлогу або посуд і гуляла з сином. Дочка мила посуд і прибирала свою кімнату.

Чоловік змарнів, тижнями не голився, не ходив до перукарні. Вдома не було жодної чистої пари шкарпеток – прання теж було його обов’язком.

Тиждень тому, коли я прийшла додому з роботи, дочка мені сказала, що тато з братиком зібрали речі і поїхали до бабусі. Я подзвонила Олегу, він сказав, що не повернеться:

– Ти мені не допомагаєш! Я так більше не можу. Сьогодні я вперше нормально помився, поки мама сиділа з онуком.

– Я так три роки прожила, поки дочка в садок не пішла. І нічого, жива.

– Я не ти. Так, я був не правий. Але ти? Ти сама через все це пройшла. Я одружувався не такій жінці,  не на злісній злопам’ятній стерві. Я подаю на розлучення. Син залишиться зі мною, на аліменти подавати не буду. Наступного понеділка виходжу на роботу, мама буде з онуком. Дочку буду забирати на вихідні. Ти домоглася, чого хотіла.

Ні, ми не розлучилися. Вони повернулися додому. Син проходить медкомісію в приватний садок, чоловік скоро вийде на роботу. Але нас, як чоловіка та дружини, більше немає. Ми немов сусіди.

Я винна, він винен. Дочка почала випендрюваться, що не зобов’язана мити посуд,  допомагати по дому і гратися з однорічним братом. Олег не може мені пробачити останнього року, а я з жахом згадую свій декрет і злюся на Олега. Знайдемо ми вихід? Хто знає?