Чоловік щедро поділився врожаєм із сусідами, а нам залишив лише кілька хирлявих картоплин

Мій чоловік Рома відноситься до того виду людей, які готові відмовитися від останніх штанів на користь ближнього. Можливо, це гарна якість, але вона часто виходить боком – як самому чоловікові, так і мені.

Добротою Роми довгий час користувалося практично його оточення. Рідня постійно вимагала грошей та допомоги, внаслідок чого вихідні та вечори після роботи ми проводили порізно, а в кишені свистіли вітри.

На минулій роботі в якийсь момент на Рому звалили додаткові обов’язки, але жодної копійки не додавали до його зарплати. А він і радий був упрягтися!

Звичайно, ця ситуація не найкраще впливала на наші відносини, але я хотіла їх зберегти. Адже в іншому ж Рома – золото. А тому я почала делікатно підбивати його змінити роботу, а родичів-паразитів сама відвадила.

З того часу все більш-менш нормалізувалося. Чоловік влаштувався у фірму з більш людським ставленням та високою зарплатою. Завдяки їй ми змогли за кілька років накопичити на купівлю дачі, про яку давно вже мріяли.

Його рідня не лізе, бо знає, що матиме справу зі мною. Тепер більшість грошей залишається в сім’ї, та й вільний час Рома проводить зі мною і нашої маленької доньки. Але чоловік періодично все одно виявляє зайву жертовність, тож мені доводиться тримати руку на пульсі. Тільки це не завжди вдається – як, наприклад, у недавньому випадку.

Як я казала, у нас є дача. І ми тримаємо на ній город. Все-таки свої овочі смачніші за магазинні, та й доньці вітаміни не завадять.

Вирощуємо капусту, ріпу, моркву, патисони, огірки, кабачки, зелень та картоплю різних сортів: як ранню, так і пізню вересневу. І з останньої у нас виникло непорозуміння.

Минулих вихідних ми, як завжди, збиралися провести на дачі. Хотіли насолодитися останніми відносно теплими днями, зібрати врожай пізньої картоплі та рештки моркви.

Але у п’ятницю донька принесла з садка нежить, тож плани довелося трохи змінити. Я залишилася вдома з донькою, а за місто Рома вирушив один, на прощання запевнивши, що саме чудово з усім розбереться.

І це виявилося дуже поганою ідеєю. На тлі турбот про дитину я зовсім забула, що Рому теж не можна надовго залишати без нагляду з його безмежною щедрістю!

Він же після повернення з дачі вручив мені пакет, в якому лежало всього кілька чахлих картошинок. Я тоді здивовано спитала:

– Невже це все? Мені здавалося, у нас вродило набагато більше картоплі! І, до речі, де морква?

– Тут така справа, – пом’явся Рома, а потім видав на одному подиху, – я віддав моркву і більшу частину картоплі нашим новим сусідам, тим, які з двома дітьми та по вуха в кредитах. У них урожай зник, а грошей, як ти розумієш, обмаль, от я й поділився.

Так, цього літа у нас справді з’явилися сусіди із драматичною долею. Раніше там жила одна бабуся, але потім, за словами глави сімейства, відписала ту дачу йому, вирішивши, що їм потрібніше. Адже працює у родині лише сусід, а дружина сидить із дітьми. І він тягне іпотеку, кредит на машину та ще щось. Власне, ми почали спілкуватися через дітей: їхній старший син – ровесник нашої доньки.

Але близьким це спілкування не було, тож вчинок чоловіка я не оцінила. Хоча я була б незадоволена і в тому випадку, якби він віддав майже весь наш урожай та найкращим друзям.

– Взагалі я дуже розраховувала на цей урожай! – вигукнула я.

– Ти ж знаєш їхню ситуацію! А ми все ж таки краще живемо і можемо купити ту ж картоплю на ринку, – заперечив Рома.

– По-перше, сусідів ніхто не змушував так глибоко забиратися в боргову яму. Друге, картопля не настільки дорога, вже наскребли б на неї. І третє, я вкладала сили не для того, щоб затарюватись на ринку! – відповіла я чоловікові на підвищених тонах.

– Але у сусідів зовсім все погано. І навіть купівля елементарних речей боляче б’є по кишені. А в них ще й двоє діток, не забувай! – з докором сказав Рома.

– І з цього приводу треба обділяти нашу дочку, так?! – заревіла я.

– Ти Чого злишся? Я не весь урожай віддав. Нам теж трохи привіз, – почав виправдовуватися Рома.

– Ага, якийсь жалюгідний пакетик! Гаразд, морква, більшу частину я встигла зібрати того разу. Але картопля! Її ледве вистачить на маленьку каструлю супу, та й вся зморщена, – продовжувала співати я чоловіка.

– І що ти пропонуєш? Силою забрати наш урожай у сусідів? Вибач, але я не піду на таку ницість! – Встав він у позу.

– Пізно вже щось змінювати, нехай їдять! Не треба було спочатку цього робити. А ось цей пакет якраз міг би вручити їм, – відчитала я Рому.

– Для сім’ї з чотирьох людей цього замало, – розгублено відповів він і поспішив зникнути з моїх очей.

Як добре, що решту врожаю ми зібрали і відвезли додому в попередні рази! А то Рома нас легко залишив би без своїх кабачків, патисонів і огірків.

Але через картоплю все одно прикро. Я сподівалася, що хоча б до зими харчуватимемося власноруч вирощеними бульбочками.

Мабуть, Рома більше не поїде на дачу без нас, щоб знову не зловив напад благодійності за нашої відсутності. Ключі я вже забрала і сховала в затишному місці, тож про цілість майбутніх урожаїв голова не болить.