Чоловік розбирав книги в старій квартирі своєї покійної матері. Він випадково натрапив на книгу свого дитинства, а в ній гроші та аркуш з запискою, прочитавши яку чоловік заплакав так, як на похороні не плакав. І відчув такий душевний біль, якого ніколи не відчував. Він зрозумів, що є непоправні речі. Невиправні

Це давно було. Один чоловік розбирав книги. Треба було ремонт робити, от і почав розбирати речі. Що викинути, що залишити, перенести поки що до іншої кімнати. То була мамина квартира. Мама померла десять років тому. Квартиру здавали, а книжки не чіпали, все на своїх місцях залишалося. Чисто, акуратно.

Але вирішили підремонтувати та продати дорожче. Будинок добудовувався, потрібні гроші на оздоблення. Розумно продати стару квартиру, швидше закінчити будинок, переїхати, а до своєї квартири відселити дочку. Вона доросла вже. Час жити окремо.

Цей чоловік багато працював та добре заробляв. Шлюб щасливий, добра дружина, славні діти. Дочка від першого шлюбу дружини, теж розумниця та красуня, навчається на археолога. Гарне життя. І про минуле не хочеться згадувати. Мало, що було в молодості. Було й минуло.

А у старій дитячій книжці про Тома Соєра лежить кілька купюр. І сама книжка захована далеко за інші книги. І цей чоловік раптом відчув, що його, як вогнем, обпалило. І дихання перехопило. Він згадав.

Згадав, як просив, вимагав гроші у мами. Він тоді мешкав тут. Багато років минуло, може, двадцять п’ять чи більше, – з того періоду, про який чоловік не хотів згадувати. І успішно не згадував! А тепер ось – все постало перед очима.

Він вів шалене життя. І вживав всяке, про що не хочеться згадувати. Він не працював, ходив по клубах, “зависав” у друзів, їздив на море, він крав, так. І у мами теж. Так. Це правда. Вона намагалася обдурити його. Вона благала. Плакала. Приховувала від сусідів і від рідні таку ганьбу, так вона це називала. І продовжувала любити та прощати.

Намагалася лікувати. Але він не був хворий. Йому просто так подобалося жити. А мама працювала на двох роботах. Отримувала копійки – тоді це було в порядку речей. А він ці копійки вимагав чи крав. “Брав” – так він це називав. А мама плакала.

І ось – сховала від нього. І забула, бо до лікарні потрапила. Поки там лежала, він усі цінні речі забрав. А в квартиру запрошував дружків, звісно. Весело було!

… Потім усе змінилося. Якось він став на правдивий шлях, як мама казала. Подорослішав. Дружків відправили за ґрати, кілька людей пішли з життя. А він поступово втягнувся у нормальне життя, вчитися пішов на права, мама грошей дала. Потім зайнявся бізнесом, зустрів старого шкільного друга, нормального. Почали торгувати лісом, столяркою…

Багато років минуло. Він мамі допомагав. Приходив часто, коли одружився. І мама до них приходила. Все було добре, тільки мама весь час хворіла. І виглядала як старенька, хоч років їй було небагато. Сива висохла маленька бабуся. Хоча в неї було хороше життя. І добрий син, – вона сама так казала! І онуки, і невістка, і торти у свята, і навіть квіти!

…А з купюрами лежав ще аркушик паперу – зошитний, у клітку. Почерком мами написана молитва за сина. Щоб він урятувався. Щоб він став на правильний шлях. Щоб він позбувся поганого. Щоб він жив щасливо, будь ласка! Прості слова, круглий дитячий почерк, материнська молитва.

І цей чоловік заплакав так, як на похороні не плакав. І відчув такий душевний біль, якого ніколи не відчував. Він зрозумів, що є непоправні речі. Невиправні.

Так, ти можеш виправитися. Ти можеш простити свою провину. Його ніби й не було. І ми почали з чистого аркуша! Але це неправда. Болі і страждання були, повні страждань. Нічого не зміниш.

І він плакав, як у дитинстві, над старою книжкою про веселого Тома Сойєра. Над купюрами, які давно вийшли з обігу. Над зошитовим листком з щирою молитвою. Яка, може, його й урятувала. Тому що не було більше засобів порятунку у слабкої, стомленої, змученої матері, яка ховала мізерні гроші, – на хліб. І за квартиру заплатити…

Яку теж залишила синові, так виходить. І ця квартира приносила гроші п’ятнадцять років… А на полиці було заховано стару дитячу книжку, яку вони з мамою разом читали колись…

Ось це треба пам’ятати. Ми не повернемося іншим людям. що не зможемо повернути. І це не є гроші. Це життя. І краще пощадити рідних. І зупинитись.