Чоловік перестав спілкуватися з моїми батьками, тому що вони йому не за статусом, хоча свого часу сильно допомагали

Зараз чоловік заробляє дуже добре, свій бізнес приносить плоди, але є і ложка дьогтю. Він не хоче тепер спілкуватися з моїми батьками, звичайними роботягами. Йому тепер таке спілкування, як він каже, “не за статусом”. Але без моїх батьків він взагалі ніколи не виплив би на цей рівень.

Ми з чоловіком разом уже понад тридцять років. У нашому житті було багато всього і різного, а зараз, нарешті, живемо добре. У чоловіка свій бізнес, який приносить добрий дохід, будинок збудували, машини купили. Але так було не завжди. Починали ми свого часу з нуля.

У чоловіка батьків не стало, коли він ще був дитиною, виховувала його бабуся, у спадок від якої йому дісталася квартира. Після весілля жити ми стали в ньому. Мої батьки обидвоє живі та здорові, тоді працювали на виробництві, був свій город. Ми ж із чоловіком вирішили після університету продовжувати наукову діяльність, хотіли стати професорами, захистити дисертації.

Дев’яності змішали всі карти. Наш інститут зачах дуже швидко, працівники розбігалися хто куди. Ми з чоловіком теж не сиділи на місці, розуміли, що часи змінюються, хотілося потрапити в потік змін. Тоді чоловік задумався, щоб відкрити свою справу.

Не вдаватимуся до подробиць, але погоріли ми на ній так, що довелося продавати квартиру, щоб розібратися з боргами. Живі залишилися – і за те спасибі. А куди нам потім було подітися? Та до моїх батьків і прийшли. Вони обидвоє тоді ще залишалися з роботою, завод хоч і змінив господаря, але продовжував працювати напрочуд довго. Город знову ж таки не дав ноги з голоду простягнути.

Жодного разу в житті батьки нам слова поганого не сказали, не дорікнули, що впали їм на шию, хоча це дорослі діти повинні допомагати батькам. І допомагали, і годували, і одягали. Ще й втішали, мовляв, нічого, часи такі, дехто ще гірше живе.

Поступово ми вставали на ноги, влаштувалися на роботу, змогли самі себе забезпечувати, але без батьків цей період ми не пережили б. Коли чоловік вирішив знову ризикнути і вдаритись у бізнес, теж нічим не дорікнули, допомагали, коли могли. Мама у свій час навіть у свої вихідні за прилавок ставала, щоб я могла перепочити, а тато разом із чоловіком їздив за товаром, щоб той не один за кермом стільки часу був.

Зараз це вже згадується, як страшний сон. Все налагодилося в матеріальному плані, але стало гіршим у моральному. Чоловік почав “бронзовіти”. Помітила я це не відразу, але зараз уже виразно розумію, що щось у голові у нього змістилося.

Раніше всі свята відзначалися у родинному колі з парою найближчих друзів. Тепер у нас партнери чоловіка з бізнесу, його нові друзі. А для моїх батьків немає місця. Чоловік переконує, що їм самим буде з нами нецікаво, його мама, до речі, у цьому підтримує.

– Так там такі люди, ти що! А ми прийдемо зі своїми геканнями та меканнями, опозоримо вас, та й самі почуватимемося не в своїй тарілці. Ми прості, як п’ять копійок, – умовляє мене мама по телефону, а тато їй підтакує. Але я бачу, що вони ображаються, хоч і намагаються не показувати.

Я з чоловіком на цю тему не раз говорила, але спочатку просто ніби до речі довелося, а потім вже цілеспрямовано, що так не робиться. Раніше, говорю, мама з татом були найважливішими гостями, а тепер ти їх на свій день народження навіть не покликав, а що поганого вони зробили?

– Я раніше міг свої бички докурювати і пельмені на вокзалі їсти, але ці часи теж минули. Зрозумій ти, все змінюється. Нам зараз треба підтримувати певний статус, це бізнес, усі так живуть. Як ти уявляєш собі за одним столом моїх ділових партнерів та своїх батьків? Вони ж зовсім різні за статусом.

А мені за батьків прикро. Вони не заслужили такого відношення. Так, прості, та не такі випещені, бо звикли все в житті заробляти своєю працею, але якби не вони, то чоловік зараз із усіма своїми статусами невідомо де б був. Часто думаю про розлучення. Чоловік змінюється і мені не подобається те, що я бачу.

Мама відмовляє, каже, що за них ображатись не треба, вони не в претензії. Я все частіше думаю, що з таким прогресом скоро і я чоловікові стану “не за статусом”. Хоч я і люблю його, але в ньому все менше від тієї людини, якій я колись давно в РАЦСі сказала “так”.