Чоловік не збирався залишати сім’ю, навіть коли інша попросила його про це, сказавши, що чекає від нього дитину

Нестор уже одягся і стояв у передпокої в дублянці і в шапці, збираючись вийти з квартири, коли Олена повідомила йому, як би між іншим, що чекає на дитину.

— І ти кажеш мені це тільки зараз? — вигукнув Нестор. — Коли я вже збирався йти? Олена! Та хіба ж так можна? Тобі не соромно?

– Просто вилетіло з голови, – спокійно відповіла Олена. – Вибач. Голова була зайнята іншим. А зараз вийшла тебе проводити і згадала.

— Згадала вона, — буркнув Нестор. — А навіщо ти це згадала? І що мені тепер робити із цією інформацією? Навіщо ти взагалі мені це повідомляла?

— Щоб ти знав і почав готуватись.

— До чого готуватись?

— До того, що тобі скоро доведеться піти від дружини, розлучитися, одружитися зі мною.

– Ти серйозно?

— Більше ніж. Я ж тобі сказала, що маю дитину. Що тобі не зрозуміло?

– І що, що в тебе буде дитина? — обурено промовив Нестор. – Подумаєш! У тебе – дитина, і тому я маю покинути свою дружину?

– Зрозуміло, – відповіла Олена. – Чому ні? Чесні чоловіки роблять саме так!

Никифор відчув, що йому стало жарко і зняв шапку.

— Послухай, Олено, — намагаючись тримати себе в руках, спокійно промовив Нестор, — кинути дружину, у якої від мене вже двоє дітей, заради тієї, яка мені ніхто і в якої дітей нема, а ще тільки будуть, це, по-твоєму. чесно?

— Тому що ми матимемо дитину.

– Я ж тобі вже сказав, Олено, що у нас зі Світланою теж є діти. Дві доньки! – не витримав і підвищив голос Нестор. — Але, на відміну від тебе, вона не пристає до мене з вимогами, щоб я покинув тебе.

– Твоя дружина нічого про мене не знає! Тож і не вимагає!

Нестор зняв дублянку.

— Ось навіщо ти так кажеш, Олено? – жалібно промовив він. — Ти ж зовсім не знаєш мою дружину, а звинувачуєш її в казна-чому.

Моя дружина – розумна жінка! І я ніколи від неї нічого не приховую. А вона при цьому ніколи не дозволить собі чогось від мене вимагати. Навіть якби знала про тебе. Тому що ми з нею сучасні люди і стоїмо вище за це!

Добре, що вона зараз нас не чує. Тому що ці твої слова образили б її. І я змушений був би вимагати, щоб ти перед нею вибачилася.

Так сказати про мою дружину? Звинуватити її в тому, що вона чогось там від мене вимагала б, якби дізналася правду! Це немислимо! Я просто не знаходжу слів від обурення.

— Але ж ти її не любиш!

— З чого це ти взяла, Олено? Що взагалі сьогодні з тобою відбувається? Ти кажеш якусь нісенітницю. Чому ти вирішила, що я не люблю свою дружину?

– Як чому? Ти сам це мені сказав.

— Олено, схаменись! Коли я тобі таке казав? Не було цього!

– Як це не було? А рік тому? Коли ти освідчувався мені в коханні і вмовляв провести з тобою усі вихідні! Забув?

Ти тоді казав, що любиш тільки мене і нікого більше не любиш, і нікого ніколи так не любив! Чи скажеш, що такого не було, і все заперечуватимеш? У такому разі, Никифор, ти негідник.

— Та чому негідник?

– Як чому? Тому що заперечуєш.

— І зовсім я не заперечую. Навпаки. Визнаю! Так, Олено, я освідчувався тобі в коханні і казав, що нікого, окрім тебе, не люблю. Але коли це було?

– Рівно рік тому!

– Правильно! Тоді я справді нікого, крім тебе, не любив. І скажи ти мені тоді: «Несторе, йди від дружини», я б з радістю погодився.

І в мене одразу виникає питання. Чому вже тоді, Олено, ти не вимагала, щоб я пішов від своєї дружини? Чому тягла цілий рік? Чого чекала?

— Тоді я була ще не впевнена у своїх почуттях!

— А ось як? Вихідні рік тому зі мною провести ти погодилася, а у своїх почуттях ще не була певна!

– Так, не впевнена. Тому що мені потрібен був час, щоб зрозуміти це.

— А тепер ти зрозуміла, що любиш мене, і хочеш, щоб я покинув жінку. Так?

– Не зовсім так! Щодо тебе у мене ще є деякі сумніви. Але зараз я чекаю від тебе дитину. Отже, мені вже не до сумнівів. Доведеться прийняти тебе таким, яким ти є. Заради дитини. І я не розумію, чому тебе це дивує.

— Послухай, Олено, давай припинимо цю безглузду розмову.

— Значить, ти не кинеш свою дружину заради мене та нашої майбутньої дитини?

— Навіщо це мені треба? Я одружений. В мене вже є діти. Навіщо мені щось міняти у своєму житті? Щоб одружитися з тобою? Ні, Олено. Так не піде. І взагалі, ти сама винна. Раніше треба було про це думати.

Рік тому, коли я любив тільки тебе і коли ти ще не чекала на жодну дитину, ти могла на щось розраховувати. Але не зараз.

— Але як же ти не розумієш, Никифоре, що, коли я не чекала на дитину, як чоловік ти мені був не потрібен?

— Тобто ти мене не настільки любиш, щоб стати моєю дружиною, а хочеш цього тільки тому, що чекаєш на дитину? То чи що?

— Ну, звичайно, так. Так, я тебе не дуже й люблю. І я рада, що нарешті до тебе це дійшло.

— Ти розумієш, Олено, що зараз цими своїми словами ти просто мене ображаєш?

– Якими словами?

— І ти ще питаєш?

– Мені цікаво.

— Та ти щойно зізналася, що не любиш мене. А твоє бажання стати моєю дружиною ґрунтується на корисливих інтересах. Ти – меркантильна жінка, Олено!

– І що?

– Ти не розумієш? Та це жахливо, Олено. Виходити заміж не з любові.

— Але я добре до тебе ставлюся, Несторе. Так, я, може, не люблю тебе так, як любила Владислава, але…

– Якого ще Владислава?!

– Ти його не знаєш. То було давно. Шкільна любов і таке інше. Ми разом навчалися, але він вибрав не мене, а мою подругу. Так, його я любила більше, ніж тебе. Але ти теж не противний мені. Розумієш?

– Ах, не противний?! Ну, дякую.

— Будь ласка. Скажу більше. Ти мені дуже подобаєшся.

– Ах, подобаюся?!

— У певному сенсі. Як батько моєї дитини, ти дуже навіть нічого.

– Дякую, і на цьому.

— Але згодом, можливо, я й покохаю тебе так, як ти цього хочеш.

— Навіть таке можливе? Просто не знаю, Олено, як і дякувати тобі.

— Але вважай, я зможу тебе покохати тільки, якщо ти будеш мені добрим чоловіком, а нашій дитині — добрим батьком. Тоді, можливо, я тебе покохаю. А може й ні. Ми, жінки, такі. І якщо у моєму житті знову виникне хтось схожий на Владислава, то… Ну, ти розумієш.

– Я розумію, Олено. Я дуже добре тебе розумію. Тільки нічого в тебе не вийде. Я ніколи не піду від своєї дружини і не стану тобі добрим чоловіком, а твоїй дитині — добрим батьком.

— Нашій дитині!

– Ні, Олено. Твоїй дитини. Тому що я її ніколи не визнаю.

– Визнаєш!

– Ні, Олено. Не визнаю. І твоїм чоловіком не стану.

– І чоловіком станеш, і дитину визнаєш.

– Нічого в тебе не вийде, Олено. Так і знай. Навіть не сподівайся.

– Я тебе почула. Ну що ж. Не хочеш йти від дружини по-доброму, підеш по-поганому.

— Даремно ти мені погрожуєш, Олено. Я від неї ніяк не піду. Ні по-доброму, ні по-поганому. А що ти мала на увазі, коли казала, що я піду від дружини погано?

– Дізнаєшся.

— Поскаржишся моїй дружині?

– Ось ще чого. Сам же сказав, що вона все тобі дозволяє, бо ви сучасні люди.

– Тоді що ти задумала?

— Я ж говорю, дізнаєшся.

І з цими словами Олена сунула Нестору в руки його дублянку та шапку і виштовхнула з помешкання.

– Привіт дружині! — сказала вона і зачинила двері.

І всю дорогу до будинку Нестор думав над словами Олени.

Що вона задумала? – думав він. — Чи скаржиться дружині? Але ми зі Світланою вже давно все обговорили. Кожен із нас живе своїм життям і не заважає жити іншому. Я не лізу в її життя, вона не лізе до мого.

Навіть якщо Олена повісить на мене свою дитину, що вона з цього матиме? Весь наш бізнес, всі наші підприємства – вони оформлені на дружину, а я взагалі вважаюсь безробітним. Навіть якщо вона змусить мене виплачувати якісь аліменти, як це зробили інші жінки, які в мене були до неї, вони будуть крихітними. Не розумію, чим вона мені може загрожувати.

Швидше за все, мені боятися нема чого. Нічого такого серйозного Олена зробити не зможе, що змусить мене піти від Світлани».

І тільки коли Нестор увійшов у квартиру і побачив у передпокої свої валізи, і дізнався від дружини, що сталося, він зрозумів, що було боятися чого.

– Пробач, – сказала Світлана, – але твої речі я вже зібрала.

— Навіщо ти їх зібрала? — вигукнув Нестор.

– Мені дзвонила Олена, – злякано виправдовувалася Світлана.

– І що? Тебе налякало, що вона чекає на дитину?

— До чого тут дитина, Несторе?! — мало не плачучи, вигукнула Світлана. — Якби справа була тільки в цьому, хіба я почала б збирати твої речі?! Хіба б я тебе відпустила?

— Тоді в чому річ? — дивувався Нестор. – Ти можеш спокійно пояснити?

— Можу, але спочатку мені треба заспокоїтися.

— Тоді заспокойся та пояснюй.

І коли Світлана заспокоїлася, вона пояснила чоловікові, що сталося.

— Ти коли приїдеш до неї, одразу зателефонуй, — казала Світлана, виносячи валізи Нестора з передпокою та відносячи їх до ліфта. — Повідом, як доїхав. Щоб я не хвилювалася.

— Так-так, — розгублено відповів Нестор. – Я подзвоню. Скажу.

— Донькам, коли вони приїдуть із чоловіками на вихідні, я поки що нічого говорити не буду.

– Не кажи.

— Зараз їм не треба знати правду, що їхні батьки мало того, що змушені розлучитися, але ще й порівну поділити все нажите за двадцять п’ять років спільного життя.

Нестор не витримав і заплакав.

– Ти маєш рацію, – крізь сльози казав він. — Їм не треба знати правди. Принаймні не зараз.

— А ти тримайся, Несторе. Витри сльози. Будь чоловіком.

– Я постараюся.

— Господи, як же мені шкода тебе, Несторе. І хто знав, що так у нас з тобою все закінчиться.

Вже за годину Нестор заносив валізи до під’їзду будинку, в якому жила Олена.

– Це підло, Олено, – сказав він, заходячи до квартири. — Виявляється, ти весь час приховувала правду від мене.

– Нічого я від тебе не приховувала, – спокійно відповіла Олена. — Будеш вечеряти?

– Буду! – закричав Нестор. — Але чому ти не сказала мені, що твій брат працює великим начальником у податковій інспекції, Олено? Чому приховала, що всі фірми моєї дружини знаходяться під його контролем і що йому відомо все?

— Я ж тобі вже казала чому. Тому що ще не розібралася у своїх почуттях і не розуміла, чи хочу я, щоб ти став моїм чоловіком. Але тепер, коли я дізналася, що чекаю на дитину, я точно знаю, що хочу цього. Мий руки і сідай за стіл. Нам ще багато чого потрібно обговорити. Адже при розлученні зі Світланою все майно ви поділите порівну. І вже зараз ми повинні з тобою спланувати, як розпорядимося багатством, що дісталося нам.