Чоловік квартиру потай від дружини винайняв і почав туди з дому речі носити. Готувався до догляду

У п’ятницю, отримавши відпускні та повертаючись з роботи додому, Діма вирішив вигідно розлучитися з дружиною. Йому було все одно, по-поганому вони розлучаться чи по-доброму. Неважливо. Готовий був навіть до великого скандалу. У вирішенні цієї проблеми головним для нього було не прогавити своє в матеріальному сенсі.

«Ось чому, перш ніж я повідомлю Інну про своє рішення, — думав Діма, коли їхав у метро, ​​— мені треба підготуватися. Ретельно! Щоб потім не шкодувати, що п’ять років, проведені з нею, пройшли даремно».

Дійшовши такого рішення, Діма вирішив порадитися з тими своїми друзями, які вже пройшли цей етап у своєму житті.

«Але треба радитися тільки з тими, — думав Діма, — хто успішно пройшов це найсуворіше життєве випробування для чоловіка. Тому що в мене чимало й таких знайомих, які після розлучень залишилися взагалі без усього і живуть тепер чи знову з батьками, чи винаймають кімнати у комунальних квартирах. Тьху, тьху, тьху, не дай боже, звичайно. Господи, як же це важко. І за що це нам все? Не розумію”.

Діма вирішив, що повернеться сьогодні додому пізніше.

«Дружина і дочка на дачі, тож повечеряю сьогодні в котлетній, — вирішив Діма, — там багато тих, хто пройшов через усе. Люди вони добрі. У біді не залишать. І завжди знайдуть потрібні слова, щоби підтримати друга. Вони мені обов’язково порадять щось слушне».

Народу в котлетній у цей час було битком. Вільних місць не було. Але Діму багато хто знав, і, звичайно ж, йому знайшлося місце.

І Діма одразу почав ділитися наболілим. Але його не розуміли. Слухали уважно, але… Не розуміли! Тому що Діма був не в тому ж стані, в якому були ті, до кого він звертався.

Хіба це мої друзі? — з жахом думав Діма. — Хіба це мої добрі знайомі? Навколо чужі особи! І сердиті, несхвальні погляди. І говорять усі незрозумілою мовою».

— Ти зрозумій, — суворо говорили ті, кого Діма вважав за друзів і добрих знайомих, але чиї обличчя зараз лякали Діму, — ми тут давно сидимо. А ти щойно прийшов. І, звичайно ж, ми не збігаємося з темпераментами і говоримо різними мовами. Немає між нами рівноваги.

– Що ж робити, друзі? — мало не плачучи, кричав Діма. — Мені хочеться так багато сказати вам.

— Досягай рівноваги, Діма. І що швидше, то краще. Піднімайся на наш рівень. Ти надто відстав від реальності. Не відчуваєш, де ти перебуваєш. А ми тебе не відчуваємо. Звідси непорозуміння. Візьми котлет, візьми все інше і швиденько наздоганяй нас. А як наздоженеш, то відразу все розкажеш. Зрозумів?

І Діма зрозумів. Він узяв котлет і все інше, що необхідно для досягнення рівноваги, і швиденько привів себе у потрібний стан. Наздогнав реальність. І тоді і його одразу відчули. І він також відчув інших. І не було більше чужих осіб та несхвальних поглядів. Поруч із Дімою були ті самі друзі, які все розуміли.

– Ну ось! – раділи друзі. — Тепер ти схожий на людину. Тепер ти з нами. З тобою й поговорити можна. Розповідай. Що в тебе проблема?

У котлетній одразу стало тихо. Усім було цікаво послухати. Хтось там справді намагався щось комусь голосно доводити, але його швидко втихомирили, щоб не заважав іншим.

— Розповідай,— попросили Діму,— тепер тобі ніхто не завадить. Давай. По порядку. Ми слухаємо.

І Діма розповів усе як є. Нічого не приховав. І що у відпустку пішов, відпускні отримав, що розлучатись хоче, але боїться упустити свою вигоду. Довго розповідав. Хвилини дві.

А коли Діма закінчив свою розповідь, почалося бурхливе обговорення. У котлетній знову стало гамірно. Кожному було що сказати, що порадити.

Але Діма серйозно заявив, що від усіх поради приймати не збирається.

— Нехай радять мені тільки ті, — рішуче заявив він, — які успішно пройшли це випробування. Решту прошу заткнутися! Якщо не хочете непорозумінь.

Вимовлено це було тихо, але з почуттям. І ті, що не пройшли випробування успішно, замовкли.

— Найголовніше, Дімо, це меблі та техніка, — навчали успішні.

— Які меблі? – уточнював Діма. – Що за техніка?

— А та сама, яку ви придбали із дружиною під час шлюбу.

– Ах, ця!

— Це тобі зараз здається, що нічого такого тобі не треба…

— Мені не здається, — запевняв Діма. – Мені треба.

— ґне здається. Тому що меблі та техніка — це головне. Це ті самі гроші. І все, що ти зможеш забрати в неї до розлучення, ти потім використовуватимеш довгі роки. Розумієш?

– Дуже добре розумію. Але, друзі мої, а як мені до розлучення все ось це забрати, що після я використовуватиму довгі роки?

— А ти винайми квартиру у своєму під’їзді, — радили успішні. — Будинок у тебе великий, і, мабуть, хтось там здає квартиру.

– Здають. Я точно знаю. Квартира навпаки здається.

– От і відмінно. Але тільки квартиру винаймай не сам. А через посередників. Щоб сусіди твоїй дружині нічого не розповіли. Посередники в тебе є?

– Знайдуться.

— Якщо що, до нас звертайся. Хтось із нас за невелику винагороду виступить посередником.

Одночасно знайшлося багато тих, хто хотів бути посередником у цій справі.

– Друзі! – вигукнув у відповідь Діма. — Просто… Нема слів… До сліз…

— Та гаразд, — продовжували успішні. — А коли винаймеш квартиру, то потихеньку винеси туди всі меблі та техніку.

— Потроху? Винести всі меблі та техніку? Як це? Невже таке можливе?

— А ти глянь на нас, Діма. Ну ми якось це все винесли. Значить, і в тебе вийде.

– Як?

– Непомітно. Не поспішаючи. Без метушні. Починай із малого. Велику та побутову техніку — наприкінці.

– Сьогодні – стілець? Завтра тумбочку? Післязавтра ще чогось?

– Ти все правильно зрозумів, Діма. Так усе поступово й винесеш.

— Як я винесу? Адже дружина помітить.

— Помітить. Обов’язково помітить. Але не відразу. А коли вона помітить, ти скажи їй, що гадки не маєш, де все. Сам не знаєш, куди воно поділося. І, що головне, Діма, ти обличчя при цьому роби здивоване. І руки розводь. Ось так: широко-широко. І очі теж ширше розкривай. Розумієш?

— Розумію.

— Покажи, як ти робитимеш очима і руками.

Діма показав.

— Все правильно, — схвалили друзі. — І ось того дня, Діма, коли вона помітить і її не буде вдома, ти виноси і все інше. А коли все винесеш, тоді й повідомляй дружині про те, що ви розлучаєтесь.

— А чого це її раптом удома не буде?

— А вона піде кудись.

– Куди піде?

— На роботу чи до магазину. Не має значення. Головне, Діма, що в тебе буде час винести все інше в орендовану квартиру. Зрозумів?

– Це геніально!

— Ще по одній, Діма? Під пару котлет?

– Офіціант! Ще по одній котлеті. Кожному. Я пригощаю.

– Ура!

За п’ять хвилин розмова тривала.

– А донька? – запитав Діма.

– А що з нею? – запитали успішні.

– З нею все чудово. Але аліменти платити не хочу.

— А про доньку скажи дружині, що дочка не твоя. І нехай за неї платить її рідний тато, а не ти.

— А якщо дружина зробить експертизу?

– Нічого вона не зробить. Дружини, вони, знаєш, які горді. Вони тільки-но таке чують, так одразу заявляють, що їм нічого не потрібно, вони самі впораються. А ти в її очах назавжди залишишся негідником.

— Та заради Бога. Аби аліменти не платити. Але не віриться, що таке можливе.

— Чому не віриться, Діма? Ти глянь на нас. Ми живий приклад.

– Треба ж, – захоплено промовив Діма. — Знав би, що так легко можна уникнути аліментів, давно пішов би від дружини.

– І чого б ти вигадав, пішовши давно? Нічого! Твоя зарплата втричі менша, ніж у дружини. Тобі он тільки на котлету і вистачає. А так вона тобі за п’ять років багато меблів та техніки накупила.

— І то правда, друзі. Як добре, що ви є.

– Ще по одній?

– Офіціант! Котлет та решту. Кожному.

– Ура!

У суботу вранці Діма насилу почав згадувати, що було вчора. Згадав головне, що треба зняти квартиру та сказати, що дочка не його.

І надвечір через посередників було знято невелику однокімнатну квартиру навпроти. Загальною площею 26 кв. Кухня – 6. Кімната – 12. Санвузол суміщений. Квартира здавалася без меблів.

“Це добре, що квартира порожня і в ній нічого немає, – подумав Діма, – буде, куди свої меблі та техніку поставити”.

Щоб зняти квартиру, Дімі довелося віддати майже всі гроші, що є в нього.

«Нічого-нічого, – заспокоював себе Діма. — Якось протримаюся. Головне, що всі меблі перенесу і скажу Інні, що йду від неї і дитина не моя».

У неділю ввечері з дачі повернулася дружина з дочкою.

За цей час Діма встиг перенести на нову квартиру стілець та старий килим 4 метри на 3 – подарунок Діминої мами синові на весілля.

Стілець стояв у вітальні. А килим був згорнутий і лежав у коморі. Тому що Інні килим одразу не сподобався, і вона сказала, що якщо Діма наполягає на ньому, то нехай сам його пилососить.

Діма погодився пилососити. Але його вистачило лише одного разу. А через місяць, коли бруду на килимі накопичилося багато, Інна хотіла його викинути. Але Діма не дозволив.

Він акуратно склав килим, загорнув його в поліетилен і прибрав у комору. І тепер на орендованій квартирі Діми був один килим і один стілець.

Дімі подобалося, що розмір кімнати дозволяв розстелити килим повністю.

«Одне погано, — думав Діма, дивлячись на килим, — дуже вже він брудний. І смердить. Але нічого-нічого. Коли я винесу з квартири пилосос, я почищу килим. І все в мене буде добре. Я вірю. Тому що не може бути так, що все завжди погано. Адже життя так влаштоване, що за чергою чорних смуг йдуть білі. І мої чорні смуги скоро закінчаться. І підуть білі».

А Інна відразу помітила, що з квартири зник стілець, а з комори — килим.

«Не інакше, як розлучатися зібрався, — подумала Інна, — і почав поступово виносити меблі».

А наступного дня Інна помітила, що не вистачає журнального столика на лоджії.

«Отже, точно вирішив, — подумала Інна, — виносить меблі. Почав з малого, але скоро за велике візьметься».

Пожертвувавши ще одним стільцем із вітальні, Інна дізналася, куди саме Діма тягає меблі. А коли Діми не було вдома (він поїхав у котлетну, щоб поділитися з друзями, як розвиваються події), Інна змінила у вхідних дверях замки.

Повернувшись пізно ввечері додому і не зумівши потрапити до квартири, Діма пішов на орендовану квартиру. І так вийшло, що, увійшовши до квартири, він її не закрив, а одразу пройшов до кімнати, впав на свій улюблений килим і заснув.

А коли прокинувся і вийшов до передпокою, то побачив у передпокої кілька мішків. У мішках Діма виявив свої речі.

Діма одразу все зрозумів. Він повернувся до кімнати, в якій на брудному, смердючому килимі стояв журнальний столик і два стільці. Сівши в кутку на килим, Діма з сумом думав про себе та про своє нелегке життя. І що більше він думав, то сумніше йому ставало.

Йому дуже хотілося бути мужнім, але сльози самі покотилися з його очей, і Діма не витримав і розплакався.

— Навіть не встиг сказати їй, що донька не моя, — ридаючи, казав Діма, — тепер доведеться платити аліменти

Тепер Діма живе у заводському гуртожитку. Як хорошому працівникові йому навіть виділили окрему кімнату, розміром два метри на два.

— Тільки тут нічого, крім ліжка, немає, — сказав комендант гуртожитку.

– Це нічого, – сказав Діма. – Це навіть добре. Помістяться мої меблі.

Килим Діма чистити не став. Згорнутий навпіл, він якраз умістився в кімнаті. А коли Діма перевіз всі меблі, що залишилися, комендант сказав, що тепер тут, як на картині Ван Гога «Спальня в Арлі».

— Тільки картинок на стіні не вистачає, — додав комендант. — І килим зайвий. Це він так смердить?

– Він.

— Я б на вашому місці килим викинув. Поганий килим. Тільки картину псує. І смердить.

Діма хотів щось відповісти, але не зміг. Сльози самі покотилися з його очей, і Діма заплакав.