Чоловік дзвонив. Сказав, що ввечері буде серйозна розмова. Напевно, вирішив розлучатися – подумала я – Ну що ж, пора влаштовувати виставу

Перш ніж подзвонити дружині, Роман довго дивився на свій телефон. Йому важко було зробити цей дзвінок. Але Роман знайшов у собі сили та зателефонував.

Поки йшов виклик, чоловік в голові перебирав різні варіанти початку розмови.

— Нам треба поговорити, це серйозно, — швидко сказав Роман, почувши в телефоні голос дружини.

– Що? — перепитала Інна, вдаючи, що не чує. – Повтори. Погано чути. Передзвони.

– Поговорити треба серйозно, – закричав Роман, злякавшись, що йому треба буде передзвонювати, а на це в нього вже сил не було.

– Я тебе слухаю, – відповіла Інна.

– Не зараз, – сказав Роман і витер піт з чола. – Увечері.

– Що?

– Вдома поговоримо, – кричав в слухавку Роман.

— Ти мені подзвонив, щоб повідомити про серйозну вечірню розмову вдома? — спитала Інна.

— Ні, але… — Роману й так було не по собі, а слова дружини збентежили його ще більше. — Хотів, щоби сьогодні ввечері ти була вдома.

— Я завжди ввечері вдома, — здивувалася Інна. — Хіба ж колись було інакше?

— Тьху ти, — не витримав Роман. — Не розумієш, що я маю на увазі? Загалом, щоб сьогодні ввечері вдома була. Всі!

Почувши короткі гудки, Інна поклала телефон у кишеню.

– Хто телефонував? – Поцікавилася Віка.

— Чоловік дзвонив. Сказав, що ввечері буде серйозна розмова. Напевно, вирішив розлучатися.

Інна подивилася на Віку і зітхнула.

– Чому ти так думаєш? — злякано спитала Віка.

– А він уже давно збирається, – відповіла Інна і махнула рукою. — Ось тільки наважитися не може. Так само він і заміж мене кликав. Місяць, а то й більше, ходив усе навкруги, чекав моменту відповідного.

Мені вже все було зрозуміло, а він все не наважувався. Я тоді, пам’ятаю, так втомилася від його цієї нерішучості, що коли він нарешті зробив пропозицію, я з полегшенням погодилася, аби не бачити його кисло-напруженого обличчя.

– А зараз що? – запитала Віка.

— Та те саме, — відповіла Інна. — Мені вже давно все зрозуміло, а він наважитися не може. Ну ось начебто зважився нарешті. Я так утомилася від цієї невизначеності. Сьогодні нарешті все проясниться. Говорить, що сьогодні хоче зі мною серйозно поговорити.

— Може, він щось інше… поговорити хоче? – Припустила Віка.

– Про що інше? Про це і хоче, — впевнено сказала Інна. — Півтора місяці вже минуло, як я замітила його поведінку.

– Яка поведінка? – Запитала Віка.

— Боягузлива, — відповіла Інна.

– А це як? – Запитала Віка.

– А так, – відповіла Інна. — Коли чоловік, перш ніж розлучатися, обов’язково починає якусь виставу розігрувати.

– А навіщо? – Запитала Віка.

— Ну, як же! – відповіла Інна. — Йому важливо зберегти своє обличчя. Не впустити своєї гідності. Хоче залишитися для себе благородним лицарем. Ну от і складає якусь мелодраму зі щасливим собі кінцем. І обов’язково розпочинає серйозну розмову, про яку, звичайно ж, попереджає заздалегідь.

Він хоче з цього героєм вийти. Ну що йому заважало ще місяць тому сказати, що він мене не любить і хоче розлучитися? Нічого не заважало. Понад півтора місяця ходитиме з кислою фізіономією і шукатиме в мені недоліки, діставаючи мене своїми дрібними причіпками і докорами. І лише потім захоче поговорити.

– І багато вже недоліків знайшов? – Запитала Віка.

— Мабуть, чимало, якщо зважився на серйозну розмову, — відповіла Інна.

– Жах який, – сказала Віка.

– Це життя, – сказала Інна. — А ми у цьому житті і автори, і виконавці власних п’єс.

— І що тепер робитимеш? – Запитала Віка.

– Нічого, – відповіла Інна. — Подивлюся на його виставу і покажу йому свою.

— А ти теж маєш свою виставу? – Запитала Віка.

– А як же! – відповіла Інна.

— А твоя історія має який фінал? – Запитала Віка. — Ви розлучитеся?

– У моїй п’єсі відкритий фінал, – впевнено відповіла Інна. — На відміну від нього я готова до будь-якого розвитку подій. Але якщо нам доведеться розлучитися, я хочу, щоб це розлучення було для мене не дуже важким. А для цього необхідно зробити так, щоб він відмовився від своєї вистави та взяв участь у моїй. Утримувати його я не збираюся. Якщо хоче йти, хай іде.

– А ти його любиш? – Запитала Віка.

— Ну, як тобі сказати, — відповіла Інна. – Звичайно люблю. Особливо після того, як у нас народилася ти, і ми купили цю квартиру. З того часу минуло вже вісімнадцять років. Але судячи з усього одного моєї любові недостатньо.

— А якщо він піде? – Запитала Віка.

– Піде, значить, перестану його любити, – відповіла інна.

— Але без кохання тобі, мабуть, важко буде, мамо? – Запитала Віка.

— Звичайно, важко, доню, — сказала Інна. — Хто ж сперечається з цим. Значить, полюблю іншого, якщо не зможу цього втримати. Ну а що? Таке життя.

– Хочеш, я теж з ним поговорю, – запропонувала Віка.

— Цього ще не вистачало, — сказала Інна. – Ти зі своїм чоловіком розмовляй.

— Так я ще незаміжня, мам, — здивувалася Віка.

— А побалакати хочеться, так? — спитала Інна.

— Ні, але… Він же мій батько й…

– Все! – обірвала її Інна. – Розмову закінчено. — Зі своїм чоловіком я сама якось впораюся. Ти тільки все зіпсуєш. Адже він не від тебе, а від мене йде. І взагалі, тобі на пари час іти. Ти й так першу пару проспала. Додому сьогодні не повертайся. Переночуй у подруги. А хочеш, приїжджай на дачу.

Віка побігла до інституту. Інна почала готуватися до серйозної розмови з чоловіком, зробивши попередньо кілька дуже важливих дзвінків.

О пів на п’яту вечора Роман  неквапливо піднімався на третій поверх у свою квартиру. Йому було тяжко. Але він вирішив розлучатися і відмовлятися від цього рішення не збирався.

Звичайно, в його голові було багато різних питань, які були пов’язані з розлученням. Відповідей на ці запитання він ще не мав. Але зараз Роман більше турбувався про те, як розпочне розмову з Інною.

Роман піднявся на поверх.Зайшовши до квартири, Ренат побачив, що меблі були накриті плівкою, а у квартирі розпочався грандіозний ремонт.

— А, Рома, ти вчасно, — сказала Іена, яка вийшла до передпокою. — Тут зараз краще не роздягатися. Брудно. Йди на кухню. Там ще не розпочинали. Вирішила тобі сюрприз влаштувати. Ремонт початку. А чого тягти? Ми коли востаннє його робили? Років десять тому?

Ти про щось хотів поговорити? Вибач, треба щось сказати робітникам. Йди на кухню. Там поки що чисто. Ми обов’язково сьогодні з тобою серйозно поговоримо, але пізніше.

Інна пішла розмовляти із робітниками. Роман пройшов на кухню і почав чекати на дружину. Інна прийшла на кухню хвилин за п’ять.

– Зараз вони підготують все під чистове оздоблення, – сказала Інна. — Вибач, що одразу не попередила тебе. Тут увесь день така метушня. Отже, дивись. Ремонт я вже оплатила. Але це не все. Я ще купила новий холодильник та нову пральну машину.

– Навіщо? — злякано спитав Роман.

– Як навіщо? – Інна зробила великі здивовані очі. — Тому що настав час замінити старі речі на нові. У квартирі замінять все. Труби, проводку, двері, вікна, підлоги та навіть стелі. Усі речі я вже перевезла на дачу. Поживемо поки що там. Дочці я зателефонувала. Все! Поїхали.

Ти про щось хотів поговорити? Ось на дачі і поговоримо. Спускайся вниз і чекай на мене в машині. За десять хвилин буду.

Поки їхали на дачу, Інна розповідала Роману про те, як вона планує робити ремонт. Роман слухав дружину розсіяно. Його це не цікавило. Він думав про те, як сказати дружині, що він з нею розлучається. Вирішив, що скаже про це за вечерею.

Приїхавши на дачу, Інна одразу зайнялася приготуванням вечері.

— Я знаю, що ти хочеш зі мною поговорити, — впевнено сказала Інна, коли вони з Романом сіли за стіл вечеряти. — Про розлучення. Ти вирішив піти від мене.

— Я… — Роман застиг із ножем та вилкою в руці.

– Можеш нічого не пояснювати, – перебила його Інна, спокійно продовжуючи при цьому їсти. – Утримувати тебе не збираюся. Але й ти зрозумій мене. Адже ти йдеш до когось. А я? Залишаюся одна, і невідомо, чи я знайду собі когось.

Сам розумієш, добрі чоловіки сьогодні на дорозі не валяються. Як уявлю, через що треба пройти, перш ніж зупинюся на комусь, так одразу й бажання пропадає.

Але що ж робити. Не одній ж кукувати. Вам, чоловікам, простіше. А нам? Загалом погодься, що зараз я залишаюся в дуже важкому становищі. У сорок років знайти собі чоловіка не так просто. Ну ось я і вирішила, що найкраще це робити у відремонтованій квартирі. Правильно?

– Я…

— Та й тобі так буде спокійніше за мене, — продовжувала Інна, не звертаючи уваги на спробу чоловіка щось сказати. – Ти згоден? Щоб не соромно було запрошувати гостей. Адже так?

Чоловіки, яким за п’ятдесят вони такі вимогливі. Особливо щодо затишного житла. Їм мало гарної дружини, їм ще подавай і квартиру відремонтовану. Ну сам посуди, Рома, ну як на мене дивитимуться, якщо я покажу їм нашу квартиру без ремонту. А з ремонтом зовсім інша справа. Ти згоден? З ремонтом я буду більш видна наречена.

– Але я…

– Ти про розмін? — спитала Інна. — Так і в цьому випадку нам ремонт не завадить. Навіть якщо ми розмінюватимемо квартиру, то з ремонтом куди вигідніше мінятися. З ним ми знайдемо найкращі варіанти.

– Які варіанти? – Не зрозумів Роман..

– Варіанти обміну, – сказала Інна. – Які ж ще. Але одразу скажу, що я не хочу з Вікою жити. Вона вже доросла. Скоро заміж вийде. У неї своє життя розпочнеться. Ні-ні, мені вона не потрібна. Якщо хочеш, то забирай її до себе.

– Але я…

— Ось тому я й кажу, що всім потрібна своя квартира, — сказала Інна. — І ти дуже вчасно придумав нам розлучитися з тобою. Віка вже повнолітня і може про себе сама подбати. Піде кудись працювати. Інститут, швидше за все, покине. А з іншого боку, чи багато користі від цієї вищої освіти.

Ну, ось у мене є вища освіта, і що? Чи багато вона мені дала? Може, через неї ти зараз мене й кидаєш. Тож нехай краще одразу йде працювати. Зараз на заводах та фабриках не вистачає робочих рук. Без роботи не лишиться. Піде кудись ученицею. На токарний верстат, наприклад. А що? Токарі, кажуть, непогано заробляють. А якщо в неї ще й своя квартира буде, то тим більше жодних проблем.

– Але я…

– Ти дуже вчасно зважився на розлучення, – сказала Інна. – Дуже вчасно. У дивись. Мені зараз сорок. Ще не все втрачено. Шанс, хай невеликий, але є. Спасибі тобі. Ти завжди про мене думаєш. Навіть у такий момент.

— Я зовсім не збирався розлучатися, — закричав Роман. — З чого це ти все взяла? Придумала собі, не зрозумій що.

– Ой, – злякано сказала Інна. — Вибач, коханий. Справді. Чого я це взяла? З переляку, мабуть. Коли ти сказав, що хочеш серйозно поговорити, мені чомусь саме це спало на думку. Ти правий. Ти як завжди правий. Яка я недовірлива. Придумувала собі казна-що. Забудь. Не будемо нічого розмінювати, а житимемо, як жили. Правильно?

– Правильно.

— У відремонтованій квартирі, з новими меблями та побутовою технікою.

— Так, — впевнено відповів Роман.

— А про що ти хотів поговорити серйозно? — спитала Ніна.

Роман ще не придумав, про що він хотів поговорити, і це питання застало його зненацька.

– І не важливо, – швидко сказала Інна. — Потім згадаєш. У нас попереду ще стільки часу. Зараз для нас головне швидше цей ремонт закінчити. Ти не ображаєшся, що я його почала без твоєї згоди і купила все нове?

– Ні, – сухо відповів Роман.

— Як же я люблю тебе, любий, — сказала Інна.

У цей момент на дачу приїхала Віка.

— А ми з татом ремонт вирішили у квартирі зробити, — сказала Інна. — Тому все літо ми житимемо на дачі.

— Гарна у тебе вистава, мамо, — подумала Віка.