Чоловік два рази заявляв Інні, що йде від неї. Але їй вдавалося зберегти сімʼю, що вона для цього робила? Все дуже просто

— Якщо Ярослав і піде від мене, то тільки тоді, коли я сама цього захочу. А таке станеться, тільки якщо я його розлюблю, — впевнено відповіла Інна, коли її вперше попередили, що її чоловік може піти від неї.

А попередили Інну вже наступного дня після весілля. Про це повідомила подруга Катя. Яка випадково почула, як Ярослав у розмові зі своїми друзями стверджував, що шлюб не вважає за щось священне, а одружується лише з тієї причини, що обіцяв.

– Я слів на вітер не кидаю! — гордо говорив тоді Ярослав. — І якщо я казав Інні, що люблю її і обіцяю одружитися, значить, люблю, і так тому й бути. Але! — багатозначно наголошував Ярослав. — Я не обіцяв, що любитиму її завжди. Це по-перше. А по-друге, я не казав, що вічно буду її чоловіком. Можу хоч завтра піти від неї.

— Невже підеш? – серйозно цікавилися друзі.

— Піду, звісно, ​​— спокійно відповів Ярослав. — Як тільки сімейне життя набридне, так одразу й піду.

— А якщо завтра набридне?

— Отже, піду завтра, — відповів Ярослаав і повернувся до дружини за весільний стіл.

Почувши таке від своєї подруги, Інна анітрохи не засмутилася.

– Нікуди не піде, – спокійно сказала вона. — Принаймні, доки він мені потрібний буде. А потрібний він мені буде доти, доки я його люблю. Тож, подруго, за це можеш не переживати. Нікуди мій Славік від мене не дінеться.

– Як це? — не вгамувалася Катя. — Та хіба таке можливе? А якщо він захоче піти? Адже я чому питаю. Ти ж знаєш, що я теж незабаром виходжу заміж. От і цікавлюсь. Хіба можна чоловіка втримати, якщо хоче піти?

— Легко, — відповіла Інна, — якщо дотримуватись одного простого постулату.

— Якого постулату?

– Простого! — гордо відповіла Інна. — Якщо чоловік хоче піти, а дружина його любить і не хоче, щоб він йшов, то вона обов’язково щось вигадає, щоб він залишився. Зрозуміла?

– Не зрозуміла! – чесно зізналася Катя. — Що вигадає? Поясни.

— Все поясню, розповім, — відповіла Інна, — але не зараз.

– А коли?

— А от коли Славік захоче піти від мене, тоді я тобі все і роз’ясню. На живому, так би мовити, прикладі.

– А раніше ніяк не можна? – запитала Катя. — Не на прикладі, а так… Гіпотетично.

– Гіпотетично не можна, – відповіла Інна. — потрібна конкретна ситуація. А ситуації можуть бути різні. І кожна ситуація має свій приклад. І їх може бути безліч. І чого даремно язиком молоти? Зрозуміла?

– Зрозуміла, – важко зітхнувши, сумно відповіла Інна, – хотілося б, звичайно, зараз все почути.

– Потерпи, – сказала Інна.

Час минав, а Каті не терпілося, і вона діставала Інну питаннями майже кожен місяць.

– Ще ні? — цікавилася вона щоразу, коли приходила до Інни в гості. – А коли? Адже я теж вже одружена. А у вас точно все гаразд? Ярослав ще не хоче іти від тебе? Адже говорив ще на весіллі. А вже рік минув. Невже тебе все ще любить? Невже йому ще не набридло?

— Щодо «любить — не любить», — спокійно відповіла Інна, — то він любитиме мене стільки, скільки я сама захочу. І про це можеш навіть не питати. Тут це не головне.

– А що головне?

— Чоловіки часто уникають своїх дружин, навіть коли кохають їх.

— Чому йдуть, якщо кохають? – Не зрозуміла Катя.

– Ось! Розумниця. Правильно порушуєш питання, — сказала Інна. — Тільки тому, що дружини їх самі відпускають.

— Відпускають, бо не люблять самі? – Запитала Катя.

— Зовсім ні, — відповіла Інна. – Люблять. Але ж відпускають.

— Чому відпускають, якщо вони люблять, і їх люблять? – Не розуміла Катя.

— У кожної жінки свої причини, — відповіла Інна. – А щодо Славіка ти рано турбуєшся. Ми ще й двох років не прожили разом. Рано ще. Потерпи. Коли захоче піти, я сама тебе покличу і все розповім.

– Обіцяєш?

– Обіцяю!

Минуло два роки. Інна подзвонила подрузі.

— Катерино, приїдь, будь ласка, — сказала Інна. — те, чого ти так довго чекала, сталося!

– Невже? — не вірячи у своє щастя, спитала Катя.

– Сказав, що хоче піти!

– Їду!

Всю дорогу до Інни Катя вимагала від водія таксі, щоби він їхав швидше.

— Тільки благаю тебе, Інка, з усіма подробицями, — наполягала Катя, коли сиділа у подруги на кухні з чашкою кави в одній руці та шматком торта в іншій. — Мені як молодій дружині все цікаво.

— Я, — почала свою розповідь Інна, — тільки-но Славік прийшов з роботи, одразу зрозуміла: у нього чи на роботі неприємності, чи задумав від мене піти. А після вечері він сказав, що більше мене не любить і хоче, щоб ми розлучилися.

— Почекай, почекай, — перебила Катя, хапаючи ще один шматок торта. — Перш ніж ти розповіси, як його втримала, дай відповідь на одне запитання.

– Яке?

— Він що так прямо й сказав, що не любить? – запитала Катя.

– Так і сказав, – відповіла Інна.

— Ну і навіщо він тобі тоді потрібний, — здивувалася Катя, — коли він тебе не любить?

«От, пам’ятаю, мій перший чоловік тільки заїкнувся, що не любить мене, — згадала Катя, — то я його одразу сама за двері виставила».

– Чому не любить? – здивувалася Інна.

— Так він сам це сказав, — відповіла Катя.

– Ну! — вигукнула Інна. — Мало, що він сказав. Не йому судити про це.

«Це що ж виходить? – подумала Катя. — Я даремно тоді свого вигнала? Так, чи що?

— А кому ж судити, як не йому самому? – Здивувалася Катя.

– Мені, – відповіла Інна. — Оскільки я його дружина, і я його люблю. А якщо я його люблю, то й він мене любить. А казати він може багато чого. Але я не сліпа. Бачу, що він любить мене. А його слова нічого не означають.

— А навіщо ж він це каже? — не розуміла Катя, згадуючи своє минуле.

— А навіщо люди іноді дурниці кажуть? — спитала Інна. — А Ярослав теж людина. Ось і з ним трапляється, що зморозить якусь нісенітницю, а потім шкодує. Що думаш звертати увагу на кожну дурість, яку він каже?

— Ні, звичайно, — відповіла Катя. — Але якщо це раптом не дурість? Раптом він і справді тебе не любить?

— Та в тому й річ, що любить, — впевнено сказала Інна. — Я ж бачу. Але ось трапився в нього поганий настрій, він і вигадує різну нісенітницю.

— А навіщо йому таке вигадувати?

— Тому багато причин. Наприклад, дивиться на інших і повторює за ними, — відповіла Інна.

– На кого дивиться?

— На своїх друзів, на знайомих, — відповіла Інна. — На інших, яких і не знає, але про яких розповідають у кіно чи по телевізору. Думаєш, таких мало, чи що?

– Яких таких?

— У яких, коли настрій поганий, то вони одразу кажуть, що нікого не люблять.

– Багато! – погоджується Катя.

— Отож і воно, — сказала Інна. — Ось Ярослав і вирішив, що його зі мною життя — це так: або як у кіно, чи як у його друзів та знайомих. Думає, скаже мені, що розлюбив, а я у відповідь заплачу або розлююсь, і вкажу йому на двері. Ага. Як же. Розмріявся!

— Я б, мабуть, так не змогла б, — сказала Катя. — Напевно, моя жіноча гордість не дозволила б.

— Не гордість, а дурість, — сказала Інна. — навчися розрізняти ці два поняття.

— А що ти сказала йому, щоб він не йшов? – запитала Катя.

— Сказала, що ми матимемо дитину, — відповіла Інна.

– А він що?

— Ну, якщо я сказала, що буде, — відповіла Інна. — Чого вже тепер. Назад дороги немає.

— Почекай, — дивувалася Інна, потяглася до четвертого шматка торта, але подумала… і зрозуміла, що не здолає. – Так ти…

— Ні, — поквапилась Інна. – Поки ні. Але скоро буду. Сама бачиш, обставини змушують. Ти знаєш, Катю, я думаю, що найкращий час для дитини саме тоді, коли твій чоловік, якого ти любиш, уперше хоче піти. Не раніше, але й не пізніше. Ось тільки він заїкнувся вперше про це, а ти йому одразу у відповідь — чекаю на дитину.

— А раптом не вийде?

— Все вийде, — впевнено відповіла Інна. — Я ж два роки до цього готувалася. Він мені вже кілька разів казав, що хоче дітей. А я просила його зачекати. Трішки. На кшталт того, що я ще не готова.

— То ти, що,— вигукнула Катя,— спеціально чекала? Поки що він скаже, що не любить і хоче піти?

— Спеціально, — гордо відповіла Інна.

— Ну, ти даєш, Інна! – вигукнула Катя. — І що він сказав, коли дізнався про дитину?

– Здивувався, звичайно, – відповіла Інна, – це для нього виявилося настільки несподіваним, що він одразу передумав іти. Вибачення попросив. Сказав, що не правий був, і більше такого не повториться.

– І ти йому повірила? А раптом у нього є інша?

— Раптом, раптом, — передражнила подругу Інна. — Нічого не раптом. Немає в нього нікого. А припускати можна, що завгодно. Якщо припускати всі можливі варіанти, з глузду з’їхати можна. Тільки навіщо це мені? Інша річ, якби я сама хотіла з ним розлучитися. Тоді, звісно. Я й іншу б у нього припустила або ще чогось легше.

— Слухай, Інна, а народження дитини за строками не зійдеться, — сказала Катя. Адже він помітить.

– Подумаєш! – відповіла Інна. — Ну, народилося маля на місяць чи два пізніше. Хм. Діло-то! Теж мені проблема! Головне, що народиться.

— Ну, гаразд, — погодилася Катя. – А наступного разу, що думаєш робити, коли він знову захоче піти? Адже захоче?

— Захоче, звісно, ​​— погодилася Інна. — Думаю, що через три роки запроситься на свободу.

– Що робити будеш?

Інна замислилась.

– Тут кілька варіантів, – сказала вона. — Але на той час я ще щось придумаю.

— І що тоді ти скажеш? – запитала Катя. — Чим його утримуватимеш?

— У цій справі, Катю, головне — завжди бути готовою до того, що чоловік захоче піти, — сказала Інна. — Це ж я так сказала, що за три роки. Він може і за рік захотіти. Головне тут — не ставитись до цього його бажання, як до чогось серйозного.

— А як ставитись?

— Як до дитячої забаганки, — відповіла Інна. — вважати це за його дитячий каприз. Ну, мало чого дитині захочеться. Будь-яким його капризам потурати, чи що? Ні.

— А як не потурати, то що робити?

– Поговоримо про це наступного разу, – відповіла Інна, – коли Славік знову захоче піти.

– А чому не зараз?

— А раптом на той час я його сама розлюблю? – сказала Інна. — Тоді, виходить, що й говорити нема про що. Тоді я сама захочу, щоб він пішов від мене, і зроблю для цього все можливе. Я ж тобі казала два роки тому, пам’ятаєш?

– Що казала?

— Якщо Ярослав і піде від мене, то тільки тоді, коли я сама цього захочу , — відповіла Інна. — А для цього мені треба спочатку його розлюбити.

Через рік у Ярослава та Інни народилася дівчинка.

Минуло три роки. Ярослв знову захотів піти і сказав про це Інні, вона замислилась.

«Люблю чи ні? – думала Інна. — Напевно, все ж таки люблю, якщо він досі зі мною. А значить, коханий, нікуди ти не йдеш. Що вигадати? Два варіанти. Перший — це у нас буде ще одна дитина, і другий… Другий не потрібнен Адже мені ще і тридцяти немає. Отже, зупинимося поки що на одній дитині».

Інна розповіла Каті про те, як утримала чоловіка вдруге.

— Ну, гаразд, — сказала Катя. — Припустимо, що й цього разу все вийшло. А втретє? Знову дитиною будеш утримувати?

— Не обов’язково, — впевнено відповіла Інна. — Все залежатиме від того, коли він знову захоче піти. Якщо ризикне це зробити в найближчі п’ять років, то — так. Не виключено, що він матиме вже трьох дітей. Втім, все залежить і від того, чи я його любитиму на той момент.

— А якщо ти його розлюбиш?

— Тоді він піде раніше, ніж сам захоче піти від мене, — відповіла Інна.

А наступного дня Катя почула вже від свого чоловіка, що він хоче піти від неї. Катя замислилась.

— Іди ти куди хочеш, — подумавши, сказала Катя. — Мені лише двадцять п’ять, і я не хочу дітей.

Чоловік Катерини пішов, не розуміючи, до чого тут були якісь діти.