Через моїх батьків я стала сама виховувати дитину…

У свої 23, я була щасливою і закоханою дівчиною. З Іваном ми разом  знімали квартиру і планували наше весілля. Невідомо, як склалося б моє життя, якби не той фатальний день.

Моє життя змінило зіпсувало знайомство наших батьків, яких ми вирішили представити один одному перед подачею заяви в РАЦС. Справжнім приводом для знайомства було не тільки майбутнє одруження, але і моя вагітність.

Наші батьки – сучасні люди. Можуть і фільм скачати, і інформацію потрібну без сторонньої допомоги знайти, і з соціальними мережами дружать. Через останній пункт, заочне знайомство батьків відбулося відразу, як тільки ми з Іваном змінили статуси на «зустрічається з …».

Не уявляю, як взагалі ця «геніальна» ідея могла прийти дорослим людям в голову, але вони вирішили нас розіграти, на цьому самому чортовому знайомстві. Батьки списалися, зателефонували, зустрілися, познайомилися без нас, там же і домовилися пожартувати – сказати, що ми з Іваном – брат і сестра. Знаєте, як в дешевих серіалах?

Мама плакала, каялася, що в юності у неї був Роман з батьком Івана. Тато розлютився, майбутня свекруха – в сльози. Все було дуже натурально. Ця огидна сцена, все ще стоїть у мене перед очима.

Тоді я побігла в ватерклозет – мені стало погано. Адже придумуючи свій дебільний розіграш, батьки не знали про вагітність.  Ви не уявляєте, що в той момент крутилося у мене в голові. Поки мені все ще було погано, Іван розповів задоволеним батькам про мою вагітність.

Ті одразу взялися ломитися у двері туалетної кімнати, кричати, що це все – невдалий жарт. Але зробленого – не повернеш. І ці слова в’їлися мені в пам’ять намертво. Я посварилася і з батьками нареченого, і зі своїми. Я не розуміла, як взагалі така маячня могла спасти на думку? Дорослі, цивілізовані люди, всі – з вищими освітами. Як? Як можна було додуматися до такого?

Я втекла з цього «знайомства». А найжахливіше – мене стало вивертати побачивши Івана. Як тільки я його бачила – одразу згадувалося все, що відбулося. Ми розійшлись.

З нашої знімною квартири мені довелося з’їхати – одна б я не потягнула, а улюблені батьки повідомили мені, що я займаюсь дурницями і що я негайно повинна вийти заміж.

– Раз ти хочеш ростити дитину одна – будь ласка. Але, поки не вийдеш заміж, на нашу допомога не розраховуй! – сказав мені тато.

Мама навіть не заперечило. Вони дійсно не розуміли, що саме через їх ідіотський розіграш моя дитина позбулася нормальної сім’ї.

Я зняла кімнату – до декрету я працювала кондитером. Варто було Івану з’явитися на порозі – як мене відразу нудило. Він взяв у мене номер картки та пообіцяв не з’являтися до пологів. Іван сподівався, що це пройде.

Другу половину вагітності я практично всю провела на збереженні. Зарплата – як кіт наплакав через постійні лікарняних. Іван занурився в вільне життя, забувши про мене. Батьки й далі наполягали на заміжжі.

Єдиною людиною, яка мені допомогла, стала Елла Тарасівна, мама Івана. Вперше прийшовши до мене в лікарню, вона сказала:

– Я не хотіла тоді в усьому цьому брати участь і чоловіка відмовляла. Ніхто ж не знав, що все так вийде. Моя вина – НЕ відмовила, мені й спокутувати.

Я мало не влаштувала потворну сцену. Завдяки цим дорослим людям, я якщо і думаю про Івана, то тільки як про брата. І ніяк інакше. Елла Тарасівна допомогла мені з оплатою квартири – сказала, що не допустить, щоб її внучка росла з чужими людьми у квартирі. Вона зібрала мене в пологовий будинок і звідти зустріла. І останні 5 місяців саме вона завжди поруч зі мною.

Мої батьки, тільки недавно виявили бажання познайомитися з внучкою, трохи відтанули та перестали наполягати на заміжжя. Тим більше, Елла Тарасівна їм розповіла, що її син недовго за мною сумував і вже пів року живе з новою дівчиною. Я переїхала зі знімною квартири й тепер живу у людей, які так і не стали моїми свекрами. Рідного сина вони навіть на поріг не пускають.

Мені здається, що вся та ситуація на знайомстві мені дуже допомогла. Хто знає, яким чоловіком став би Іван, раз він так швидко знайшов мені заміну? Зате у моєї дочки є не тільки мама, але і люблячі її  бабусі та дідусі. Я впораюсь. В оточенні стількох небайдужих людей, я не можу не впоратися.

А Іван? Нехай він буде щасливий. Кожна людина заслуговує на щастя. А моє щастя посміхається мені своєю беззубою посмішкою.