Через багато років тато все-таке подзвонив мені. Його слова були зовсім не такими, яких я чекала

Мої батьки нарешті розлучилися, коли мені було 10 років. Про тата не було відомо нічого після розлучення. Я знала тільки, що батько (треба ж, заслуга яка) виписався без претензій на частку в маминій квартирі та залишив все майно нам.

Мама, на жаль, погано знала законодавство і вирішила, що якщо вона не подає на аліменти, то і батько в майбутньому не зможе подати на аліменти від мене. Але треба було, як на мене, позбавляти батьківських прав і все. Але зараз не про це.

Я, незважаючи ні на що, сильно любила тата і всі роки чекала, що він приїде до мене. Вже мама вдруге вийшла заміж, а мені все снилися сни про те, що мій тато-герой хоче зустрітися зі мною. Вітчима я сприймала гірше, ніж ніяк. А потім якось поступово подорослішала, заспокоїлася, сама вийшла заміж, народилася донечка і стало не до думок про тата.

Коли моїй дочці було місяців 8-9, мені написала дівчинка в соц.мережі, представилася племінницею батька і сказала, що мене давно й активно шукають, а я всього рік як зареєстрована тут. Попросила номер телефону, я дала.

Це нарешті сталося. Мені подзвонив тато, коли я вже не чекала цього. Я не знала, що говорити, що питати. Коротко розповіла про себе нинішню, запитала як він живе, де він був всі ці роки.

Сказав, друга сім’я є, задоволений життям. Говорив, що шукав мене, хоча прекрасно знав нашу  адресу, адже раніше жив там.

А потім почалося:

– Твоя мати у всьому винна. Вона все зіпсувала.

– Тату, але ж ти постійно пив …

–  Що я там пив! Так, на свята випивав, в решту часу завжди працював!

А далі був неприємний опис мами, її поведінки і його оцінка всього цього. Як же стало гидко! Я спробувала сказати, що я прекрасно все пам’ятаю як зараз, але, здається, він чув тільки себе. В кінці розмови додав

–  Чоловік-то як, не ображає, а то я йому дам якщо що.

Мені було і боляче, і смішно. Я поспілкувалася з ним ще кілька разів, але всі розмови зводилися до того, яка у мене огидна мама.

Жодного питання про те, як ми жили та виживали, яка у мене професія, робота, як звуть мою дочку. Ніяких поривів зустрітися (хоча ми в різних містах та не бачились багато років), обіцяв подарувати телефон для зв’язку з ним спеціально, але успішно забув.

Минуло 8 років, іноді пише племінниця, просить номер, але я ігнорую. Краще б я жила з міфом про тата-героя.