Будучи вже дорослою, я знайшла справжніх люблячих батьків…

Мене звати Святослава, зараз мені 27 років. Я шаслива, впевнена в собі жінка і мама, але так було не завжди.

Про таких як я кажуть, дитина з неблагополучної сім’ї. Народилась я в глухому селі, в мене двоє молодших братів і батьки-алкоголіки. Закінчила гарно школу, я поїхала вчитися в інше місто і мріяла про те, щоб ніколи не повернутись додому.

Навчаючись на другому курсі, я зустріла Василя. Він був красивим спортивним хлопцем і працював в охоронній фірмі. Ми почали зустрічатися, через три місяці вирішили жити разом. Все було добре,  поки я не сказала цивільному чоловікові, що я вагітна.

Ми розписалися. Я одразу перевелася на заочне відділення і влаштувалася працювати в магазин продавцем. Василь ревнував мене і почав бити, доходило до того, що я іноді не могла вийти на роботу, оскільки у мене був синяк під оком. Так тривало  поки  я не народила.

Коли народився син, він начебто перестав бити, почав слова любові говорити, але оскільки вагітність проходила не дуже добре, то і дитина була неспокійною. А потім стало ще гірше, слово проти – відразу починав бити.  Одного разу побив так, що мене забрали в лікарню.

Вийшовши з лікарні, я вже прийняла рішення піти,  хоча йти мені не було куди: мама в селі п’є,  там ще два рота брата, батько теж алкоголік. Прийшла на роботу і зі сльозами попросила начальника, можна я буду працювати за половину зарплати, але він дозволить мені ночувати з дитиною в магазині.

Начальник Віктор Іванович, був літнім чоловіком, дітей у них не було, як він каже, Господь Бог не дав. Він запросив мене в кабінет, розпитавв чому справа. Я йому все розповіла. Він погодився і в цей же день, ми ночували вже в магазині. На наступний день начальник приходить і каже: «Значить так, ми тут з дружиною порадилися, у нас дітей немає, будь нам за дочку. Забирай дитину сьогодні з садка, речі не бери, підемо в магазин і все купимо тобі і синові твоєму».

Я не могла повірити, що таке буває, коли ми прийшли, дружина Віктор Івановича, Ганна Сергіївна посадила мене і сина і сказала: «Святославо, будь нам дочкою, а твій син буде нам внуком».

Мій син ніколи не бачив бабусю і дідуся з жодною зі сторін, а тут вони з’явилися, він маленький був, не розумів того, що відбувається і дуже зрадів, що у нього нарешті з’явилися бабуся і дідусь. Я сиджу і плачу, а він підходить і каже: «Мамочко, не плач, бачиш, знайшлися твої батьки, вони тебе довго шукали і знайшли. Тепер ми разом будемо жити, але без тата».

Чоловікові я нічого не розповіла, подала на розлучення, претензій у мене до нього не було, від аліментів я відмовилася. Минув час і мій колишній чоловік, все дізнався, де я живу і чим займаюся. Приходить і каже, що дуже сумує без мене і сина і хоче все повернути назад.

Але я тепер уже не та наївна і закохана дурепа, яка вірила, виправдовувала садиста чоловіка, я дуже змінилася. Я стала впевненою, поміняла роботу, син вчиться в школі, займається карате і у мене все добре. Тепер у мене повноцінна сім’я, мама, тато, син і я. Я щаслива і вам бажаю того ж.