Буденна історія Світлани Олегівної

Світлана Олегівна прокинулася, як зазвичай, годині о шостій ранку. Приготувавшись, вирушила на кухню. Треба було швиденько приготувати млинців на сніданок. Денис, старший онук напередодні дуже просив. За цим заняттям її застав зять.

– О, який запах! Доброго ранку! Млинці. Ви чарівниця.

– Доброго. Давайте, швидше збирайтеся, бо на роботу запізнитесь. – Швидко промовила вона. – Діана ще спить?

– Ні вже встала, – відповів зять.

– Бабуся, привіт. Млинці! Ура! – Забіг на кухню Денис.

– А я запіканку хочу, – пробурчав молодший онук Петрик, визирнувши з-за брата.

– Доброго ранку, мама. Млинці, чудово! – вигукнула донька. – Усім швидко снідати, сьогодні виходимо раніше. Батько відведе Дениса в школу, я Петрика в садок. Часу обмаль. Ворушіться.

Через деякий час, молодь розбіглася по своїх справах. Світлана Олегівна не поспішаючи прибрала зі столу, перевірила холодильник і відправилася в кімнату до онуків. Там був цілковитий безлад. Жінка вирішила прибрати в кімнаті. За цим заняттям її застав телефонний дзвінок. Дзвонила її давня подруга.

– Привіт Світлана. Чим займаєшся?

– Та нічим.

– Може зустрінемося сьогодні? Адже давно не бачилися. Можна в кіно сходити або просто чаю попити з тортиком. – Запропонувала подруга.

– Добре, твої то як? В гості до тебе не збираються?

– Та куди там. Може тільки на наступне літо приїдуть. Тоді коли зустрінемося?

– Мені треба в магазин сходити. Вечерю приготувати. Ось все закінчу і передзвоню тобі.

Світлана Олегівна сходила в магазин, розклала продукти. “Хорошу рибу купила. Треба запекти. От мої зрадіють.”, – подумала вона. Задзвонив телефон.

– Мама, у мене на роботі аврал. Не встигаю Дениса зі школи забрати. Забереш?

Наталія Степанівна забрала внука зі школи, нагодувала. Посадила за домашнє завдання. Сама пішла на кухню вечерю готувати. “Гаразд, не біда, вечором до подруги загляну”, – міркувала вона за роботою. Телефон знову перервав її думки. Дзвонив зять.

– У Діани аврал на роботі, та й мені треба затриматися. Петрика зможете з садка забрати? Ми не дуже пізно повернемося.

До п’ятої вечора вона з Денисом вирушили за Петриком. Після садка, трохи погуляли в парку. Хлопці бавилися на дитячому майданчику. Після повернення нагодувала онуків, перевірила у Дениса уроки, пограли разом.

Вечором  прийшли діти. Втомлені і голодні. Нагодувавши їх, Світлана Олегівна глянула на годинник. Дев’ята вечора. Пізно вже. Подзвонила подрузі.

– Ти вже вибач мене, я не мала змоги прийти в гості сьогодні. То одне, то інше. Ти сама що робила?

– Та як зазвичай. Готувати бажання не було, зайшла в кафе. На людей подивилася, себе показала. По алеї трохи прогулялася. В перукарню зайшла. Зачіску нову зробила. Ось сиджу, телевізор дивлюся. Серіал про любов. Ти дивишся?

– Так як щось не виходить. Може завтра зустрінемося? – Запитала Світлана Олегівна.

– Ми вже півроку зустрітися не можемо. Все у тебе справи. Які можуть бути справи на пенсії? – поскаржився подруга.

Світлана Олегівна зітхнула. “Щасливе у подруги життя. По кафе ходить, зачіски робить. Везе ж їй”, – подумала вона.

“Пощастило Світлані. Діти та онуки поруч. Потрібна вона їм. А мені самотньо. Мої родичі далеко від мене”, – в цей час роздумувала подруга.

Світлана Олегівна заглянула в кімнату онуків. “Знову все валяється. Нічого, завтра наведу порядок. Треба на сніданок запіканку приготувати. Петрик дуже хотів”.