Брат відібрав у мене квартиру, за яку я виплатила іпотеку…

Після закінчення навчання, я знайшла хорошу роботу і підробіток. Мені хотілось жити окремо від мами, але купити квартиру я не могла, а іпотеку мені не давали. Офіційно в мене були мінімальні доходи, а зарплату я отримувала в конверті, підробіток теж був не офіційним.

Я настільки марила покупкою власного житла, що цілодобова про це думала. Гроші на перший внесок – 25 відсотків, у мене були.

Наважившись на відчайдушний крок, я попросила допомоги у старшого брата: він нічого не втрачав, в разі якщо я втрачу роботи. Житло у них з дружиною було – від бабусі дружини залишилася простора квартира в хорошому районі. Кредити брат не брав принципово, навіть на хорошу машину і то примудрився накопичити.

Моїм умовлянням брат піддався, а його дружину я знала як порядну жінку з інтелігентної родини. Її запевнень в тому, що квартиру мені повернуть, після виплати іпотеки, мені вистачило.

Десять років я горбатилася, як проклята. Вірніше, сама я горбатилася 6 років, потім я вийшла заміж і мені став допомагати чоловік. Останні майже два роки виплат припали на мій декрет. Саме в декреті мені й відгукнулася маленька офіційна зарплата: декретні я отримала мінімальні.

Заплативши останній внесок, ми з чоловіком, дитиною і тортом поїхали до брата в гості – треба було відправити його в банк, щоб він взяв необхідні довідки, зняв обтяження з квартири та подарував нам з чоловіком.

Брата вдома не було. Там була в істериці його дружина:

– Він мене кинув! Знайшов собі 20-річну дівку і кинув! Після 14 років шлюбу!

Поки я заспокоювала ридаючу родичку, в моїй душі підіймалася паніка: адже квартира-то моя в їхньому шлюбі куплена! І офіційно – брат за неї іпотеку виплатив. А якщо при розлученні вони її ділити будуть? Ні, не брат – в ньому-то я була впевнена. А ось кинута ображена жінка здатна на багато що.

– Знаю я про що ти думаєш, по очах видно. Не потрібна мені твоя квартира, у мене своя є. Так що через мої права можеш не переживати. Я б на твоєму місці про братика задумалася: жити-то їм десь треба. Як думаєш, мама ваша його з цієї дівкою на поріг пустить? Ось і я думаю, що ні. – повідомила мені заплакана дружина брата.

І вона виявилася права: через тиждень, коли ми з дитиною лежали в лікарні, а чоловік був на роботі, брат, на правах власника, виламав двері та поставив замки. Чоловік, який не зміг потрапити додому, відразу зателефонував мені. Я зателефонувала брату. Брат, відібравши у мене, рідної сестри, квартиру, сказав тільки одне:

– Пробач, так вийшло.

Я не могла повірити, що мій брат так зі мною вчинив. Він дозволив нам зібрати речі, присвоївши собі частину меблів і техніки. Його дівчина весело хихотіла дивлячись на те, як ми з’їжджає з квартири, за яку платили 10 років.

Ми з сім’єю переїхали до мами. Мама була так обурена вчинком старшого сина, що сходила до нотаріуса і написала заповіт на мене:

– Буде тобі квартира, нічого цьому негіднику не залишу!

А найбільше мене здивувала дружина брата: вона, при розлученні, відсудила у нього половину квартиру, змусила брата продати квартиру і віддала нам з чоловіком свою половину грошей! Як майже чужа людина могла виявитися поряднішою, ніж рідний брат? Тим більше, ми з його дружиною, останнім часом не надто ладнали. Моя вдячність до неї не знає кордонів. Залишилися ще хороші люди, яким квартирне питання не затуманило розум.

– НЕ дякуй. Хто знає, як би я поступила, якби своєї квартири у мене не було. – відповіла мені колишня дружина мого брата у відповідь на гарячі подяки.

Ми з чоловіком і дитиною живемо з моєю мамою. Чоловік і мама ладнають, всупереч моїм побоюванням. Ми взяли ще одну іпотеку, на ім’я чоловіка. Віддавши за перший внесок гроші, отримані від дружини брата. Квартиру ми здаємо, так що наш сімейний бюджет на дуже страждає. Зате тепер у нас двокімнатна, а не однокімнатна – у всьому є свої плюси.

Брат повернувся до колишньої дружини, як побита собака. Варто було грошам закінчитися, як його молоденька німфа втекла до більш щедрого залицяльника. Колишня дружина його пробачила, заради дітей.

А я сумніваюся, що коли-небудь зможу подарувати йому своє прощення. Та й мама не горить бажанням бачити сина.

– Чи не таким я його виховувала, не таким. – з гіркотою зітхає мама.