Безнадійний зять хоче забрати всі гроші та живе повністю за мій рахунок

Моя старша донька Ольга познайомилася з Володимиром, моїм нинішнім зятем, коли навчалася на третьому курсі.

Вперше вона привела його до мене вранці. Я прокидаюся, і бачу їх удвох на кухні за столом, п’ють чай. Дочка моя тоді підскочила, розхвилювалась і вигукнула:

— Мамо, доброго ранку! Це Вова. Вирішила вас познайомити.

— Добрий день, — молодий й недоглянутий чоловік простяг мені руку.

Моє перше враження про нього вийшло жахливим, і в міру знайомства ставало лише гірше. Це була зовсім не та людина, за яку я хотіла б віддати дочку заміж. Тоді я присіла до них за стіл і в нас завелася розмова.

– Вова, ти десь працюєш? Чи вчишся? – поцікавилася я

— Навчався у тутешньому коледжі на електрика, але вирішив піти. Не моє це. А щодо роботи, — жваво заговорив він, і навіть якось гордо, — підробляю написанням текстів для пісень, та й сам часто граю на вулицях, коли приїжджаю до міста.

У той момент мені було важко стримувати своє обурення та шок від того, що хлопець моєї доньки виявився вуличним музикантом.

Я завжди була впевнена, що такою діяльністю не можна заробити собі на життя і це абсолютно марна трата часу! Усміхнувшись, я з натяком запитала Вову:

— А що з приводу основної роботи у майбутньому?

— Не думаю, що піду ще кудись. Мене влаштовує перспектива міського музиканта. З моїм талантом я багато чого досягну.

– Мама! — гукнула Оля. – У якому столітті ти живеш? Зараз це дуже успішна професія, не чіпляйся так за ваші, як ти вважаєш, затребувані професії!

— Я нічого не кажу, і тим більше не наказую йти вчитися. Ваша справа. Ви сидіть тут, а я піду до кімнати.

Так пройшло наше перше знайомство із Володимиром. За кілька місяців вони з Олею зіграли весілля. Ця новина мене теж не втішила.

– Олю, ну як же так! Ви подумали про те, де житимете?

— Ми вирішили, що поки що житимемо в нього. А потім уже ближче до міста переберемося (жили вони в селищі неподалік міста).

— Мені ось здається, — повчально зауважила я, — що перед тим, як виходити заміж, дівчина має подивитися на поведінку чоловіка кожного сезону. Ви навіть один одного не дізналися як слід, а вже спільну долю будуєте. А чи ти впевнена, що він «той самий»?

Донька ображено огризалася, а потім зібрала свої речі та переїхала до Вови. Тоді я подумала: «Бог з ними, нехай роблять, що хочуть. Впевнена, що незабаром прибіжить назад». У мене не було жодної довіри до її чоловіка.

Через рік так і сталося. Однак на порозі своєї квартири я побачила не тільки дочку, а й Володимира, який привітно усміхався. На моє запитання про те, що вони тут роблять зі своїми валізами, мені відповіли:

— Ми трохи поживемо з тобою? У нас, точніше, у батьків Вови виникли невеликі труднощі з ремонтом.

Так, не питаючи навіть мого дозволу, вони оселилися в мене, і жодної копійки не вкладали в оплату квартири, їжі та всього іншого.

Пізніше я з’ясувала, що вони переїхали до мене, тому що я весь час пропадаю на роботі, працюючи в поті чола і заробляючи на оплату навчання двох моїх дочок.

Забула згадати молодшу доньку. Їй двадцять, навчається у столиці на платному. Тому вся квартира практично весь день була в їхньому розпорядженні.

Ви запитаєте, як я дізналася про їхні наміри? Якось, повернувшись з роботи раніше, я випадково підслухала їхню розмову в спальні.

— Ми довго ще житимемо у мами?

— Ну ти ж розумієш, що тут набагато зручніше, ніж там, — говорив він, зважаючи на все, про квартиру батьків.

— Я б хотіла вже переїхати кудись з тобою подалі від усіх, почати жити окремо, адже пора вже.

Їхні слова вразили мене до глибини душі. Ось так дурити рідну матір треба ще вміти. Мені хотілося вдертися до них у кімнату, але я вирішила дослухати їхню розмову.

— Точно, у тебе ж мати відкладала гроші на оплату навчання Світлани (моєї другої доньки) наступного року.

— Ти пропонуєш їх позичити? – з сумнівом запитала Оля.

— Навряд чи вона так просто їх дасть… — невпевнено подав Володимир.

Тут я вже не витримала і зайшла до них у спальню, вигукнувши:

— Навіть нічого думати не треба! Вам ці гроші ніхто не позичить і не дасть просто так. Не чекала такої зради від тебе, Олю.

Дочці стало соромно, вона опустила голову. Замість неї почав говорити Володимир:

– А що ви хотіли? Усі батьки намагаються допомогти своїм дітям, хтось навіть квартири дарує. А ви все тільки своїй молодшій ​​віддаєте, так хіба чесно? Ось нам і здається, що ваші гроші на навчання Свєти повинні піти нам на оренду квартири. У місті ми й на роботу влаштуємось.

– Ти мені тут не розказуй! Знаю я, як ти гориш бажанням кудись влаштуватися.

Замість вибачень я отримувала лише закиди в тому, що нічого не роблю для дітей, хоча завжди чекала від них подяки за працю.

– Значить так. Уявімо, що я нічого не чула. Ви просто збираєтесь і йдете, куди хочете. Грошей навіть на дорогу можете не просити.

Вилаявшись, Вова почав поспіхом збиратися, повторюючи раз у раз, що я роблю помилку, ставлячись до них з такою, як він висловився, неповагою.

Варто також згадати про його слова про склянку води в старості, яку, звичайно, за його логікою, мені ніхто не подасть потім.

Найбільше мені було прикро за доньку. Незважаючи на підозри про погані наміри зятя, які в мене були ще з самого початку, я сподівалася, що він гідний Олі. Хоча тепер я розумію, що вони справді один одного вартують.