Батько повернувся через тридцять років і почав навчати мене, як жити та виховувати дітей

Мій батько пішов із сім’ї, коли мені було років десять. Не скажу, що особливо страждав через цей факт, адже ми з мамою від нього не бачили нічого доброго. Я навіть не пам’ятаю, щоб він якось моїм життям цікавився, хоча частенько бував удома.

Зате в пам’яті назавжди вічні закиди у бік матері. Хоч би як вона намагалася, йому завжди все було не так. А все тому, що йому потрібен був просто привід, щоб почати скандал і піти з дому.

І коли він пішов, у квартирі нарешті по-справжньому стало затишно. Саме тоді я зрозумів, що означає справді хотіти повернутися додому, адже до цього це було чимось за межею розуміння.

Мама дала мені все, що було потрібне. Навіть нового батька знайшла. Саме дядька Валерія я згодом з гордістю називав своїм батьком, а він усім казав, що я його рідний син.

Я подорослішав, одружився, але так і не зміг зрозуміти біологічного батька. Не уявляв просто життя без дружини та наших дітей, яких намагався не ображати ні словом, ні ділом.

Тридцять довгих і щасливих років ми прожили після того, як він пішов, і прожили б ще стільки ж, якби цей чоловік не вирішив, що йому життєво необхідно повернутися і виправити те, що він накоїв.

Сидіти на маминій кухні та вислуховувати його було дуже дивно. Тим більше, що він просто скаржився, що так і не зміг влаштувати своє життя, коли пішов від нас. Ні дружини в нього не було, ні дітей. А він уже був старий, йому хотілося сімейного тепла.

З мамою це тепло не вийшло отримати. Вона не збиралася зраджувати чоловіка заради зрадника. А ось мене він слізно просив дати йому другий шанс. Я вже хотів йому висловити все, що думаю, коли на плече лягла рука вітчима. Я видихнув і пообіцяв подумати про це.

Чесно, мені не хотілося з ним якось контактувати, але моя жаліслива дружина вмовила. Раптом він справді змінився і тільки добра мені хоче? Вона в мене мала рацію в більшості випадків, так що прислухався до неї.

Перші кілька зустрічей все було гаразд. Він щосили намагався справити на мене гарне враження, навіть пропонував квартиру на мене переписати. Це було привабливо, враховуючи те, що маю двох дітей, але я попросив не бігти попереду паровоза.

І добре, тому що його справжнє обличчя почало виявлятися, коли я познайомив його зі своєю сім’єю. Відразу зауважив, що йому не сподобалося, що дружина в мене не скаче навколо мене, обслуговуючи, а діти не почали відразу його дідусем кликати. Я не змушував, розумів, що для них це абсолютно незнайомий чоловік.

Чим частіше ми бачилися, тим більше він висловлював своє “фі” і влазив зі своїми непроханими порадами. Він навіть наполягав, щоб я пішов працювати на завод, бо це нормальна чоловіча робота, а не мої “колупання у комп’ютері”. І начхати на те, що я на цих “колупаннях” добре заробляю.

Я намагався не зважати. Він людина старого загартування, зі своїм баченням світу. Не було сенсу навіть намагатися переконувати. Проте ситуація досягла свого піку, коли молодша дочка на літніх канікулах вирішила пофарбувати волосся у синій. Я не був проти лише тому, що у її віці творив речі гірше. А тут лише волосся.

Він як побачив її, так мало не задихнувся від обурення. Дочка, бачачи це, швидко пішла до своєї кімнати, а я почав пояснювати, що це нормально, до школи перефарбується назад і все буде добре. Худо-бідно вмовив, а потім згадав, що забув сумку в машині. Вирішив сходити за нею, доки не забув.

Я думав, що нічого не станеться за ті п’ять хвилин, що мене не було, але я помилявся. Лайка була чутна навіть у під’їзді! Я здивувався, прислухався. Ця жахлива людина поливала мою дочку такими словами, від яких у мене, дорослого чоловіка, все всередині похололо.

Коли я зайшов, він перейшов на мене, заявивши, що я ганчірка. Дружина з дітьми у мене на шиї їздять, а я й не проти. Де це бачено, щоби діти з такими квітами на голові ходили? Вона в мене що дівчина легкої поведінки? Підстригти її треба наголо, щоб знала, що так не можна робити.

Бог бачить, я намагався дати йому шанс. Я б стерпів усі шпильки на свою адресу, але коли побачив, як плаче донька дав мені всі підстави вигнати його з мого будинку, а заодно і з життя. Він не виростив жодної дитини, але будував із себе найрозумнішого. Ще й усе повторював, що ми його квартири не варті, як спадкоємці. Та на біса квартиру, якщо заради неї довелося б терпіти його!

Мені буквально довелося його виправдовувати, тому що він продовжував розпинатися, що моя сім’я просто потребує його твердої руки. Чого-чого, а цього нам точно не треба було.

Без нього, як і тридцять років тому, моє життя стало набагато спокійнішим, а дядька Валерія почав цінувати ще більше. Воістину батько не той, хто почав, а той, хто виховав.