Вона стала для нас найріднішою

Життя моє було досить важким. Я зустрічалася з хлопцем і щиро вірила, що це любов на все життя, але коли я несподівано завагітніла, мій коханий просто зник і я його більше не бачила.

Залишилася я зовсім одна з немовлям. Допомогти мені виявилося нікому. Батьки жили в іншому місті. Мама тільки перший місяць побула зі мною, а потім  поїхала, їй на роботу треба, а потім мені хоч вовком вий … А тут і коліки у сина почалися, він кричав, я носила його стовпчиком, прикладала теплу пелюшку до живота, так хоч трохи так заспокоювався. Вдень НЕ прилягти, стільки справ треба було переробити: перепрати пелюшки, їжу приготувати, в магазин збігати під час прогулянки, або на пошту за квартиру заплатити, на щастя, пропускали мене з дитиною завжди без черги.

Подружки мої всі працювали, але у вихідні намагалися забігти, приносили іграшки синові, мені гостинці, грали з ним. Але це траплялося рідко, тому скоро я стала схожа на тінь. На себе часу не було взагалі. Але не дарма кажуть, що світ не без добрих людей.

Коли я виходила на прогулянку, часто бачила самотню бабусю на лавочці біля нашого під’їзду. Вона годувала птахів, та спостерігала за бурхливим життям навколо. Я завжди з нею віталася і поспішала у справах. Одного разу присіла з коляскою поруч, так би мовити дух перевести.

– Дорогенька, я дивлюся ти все одна та одна, тобі, що допомогти навіть нікому?

– Так, якось вийшло, що залишилась сама.

Слово за слово я розповідала Марії Іванівні, так вона представилася, свою історію. Вона слухала мовчки, а потім раптом запропонувала:

– Давай я буду вам замість бабусі, живу поверхом нижче, можу в будь-який час посидіти з малюком або погуляти, і тобі буде невеликий відпочинок. У нас сім’я велика була, я матері допомагала завжди з молодшими. Досвід у мене є.

– Добре було б, та грошей немає у мене на няню. А так незручно якось …

– Та які гроші, мені в радість буде посидіти з дитиною, я одна постійно, чоловік помер давно. Ось і доживаю свій вік нікому не потрібна … Давай піднімемося, погодуєш дитя, та я посиджу з ним, а ти відпочинеш.

Ось так і вийшло, що в особі бабусі я знайшла і няню і друга і просто добру людину. Незважаючи на свій вік, Марія Іванівна все робила вправно і швидко. Поки я спала, вона приготувала обід, прополоскала пелюшки та погладила чисті. Антон на диво навіть не заплакав. А я провалилася в сон аж на дві години.

– Як тільки він закректав, я взяла похитала, та по спинці погладила, малюк відразу і заспокоївся, – розповідала тітка Маша.

Я солодко потягнулася.

– Не знаю як вам дякувати. Я давно так добре не спала.

Потім ми пили чай з оладками та чорничним варенням, так базікали про те про се. Вперше я відчула таку турботу про себе, що мимоволі на очі навернулися сльози.

– Та не переживай так,  не пропадемо! – Марія Іванівна змовницьки мені підморгнула, – найголовніше народити встигла здорового малюка, а то ось моя сусідка зліва, Ірина, так і не народила дитину, по молодості все відкладала, а потім вже і не змогла завагітніти. Тобі синок втіхою і розрадою на старості років стане.

Так потекли наші дні, поступово я дізналася історію моєї доброї приятельки. Народилася Марія Іванівна в багатодітній родині, вона була старшою дитиною, тому завжди за молодшими й доглядала, та по господарству матері допомагала. А в голодний час її в няньки віддали за чужими дітьми доглядати. Брати й сестри ще в дитинстві померли, один тільки вижив. Все життя жінка на заводі пропрацювала, там і чоловіка зустріла. А ось своїх діток Бог не дав … В селі у неї брат залишився з сім’єю, так звуть рідко, в основному якщо допомогти де треба по господарству. Жінка не відмовляє, допомагає з задоволенням.

Хоч і чужими ми з Антоном були Марії Іванівні, але незабаром стали рідніше рідних. Навіть мама, коли приїхала до нас у відпустку, приревнувала трохи до сусідки.

– Мамо, якби не вона, я б тут пропала зовсім. Вона малого дуже любить і грошей ніяких не бере. Навіть навпаки, говорить, що у неї сенс в житті з’явився!

Але мама не вгамовувалася.

– Напевно сподівається, що ти будеш доглядати за нею, як зовсім старенькою стане.

– І правильно, що сподівається! Тепер ми її не залишимо, вона – частина нашої родини!

Моя мама ще довго бурчала, намагаючись розглянути в діях сусідки користь. А поспілкувавшись з нею трохи відтанула. Так ми й жили. Коли прийшов час мені на роботу виходити, вона стала забирати сина з дитячого садка, так могла посидіти з ним вечорами, а я піти з подругами прогулятися. Казала мені часто: «Гуляй, доню, поки молода, може і зустрінеш де людину свою!»

Бабуся Марія встигла проводити синочка в перший клас, пішла вона тихо, заснула, а на ранок не прокинулася …