Баба Віра випадково почула, як племінник вже планує господарювати в її будинку, коли її не стане. І Віра змовчала. І годувала хлібосольно. І ласкава була. А потім розпрямилася, почала твердо крокувати – щосили. Ні, так просто вона не піде
Тітка Віра вже зовсім постаріла. Так постаріла, що її почали звати “баба Віра”. Спина зігнулася, ноги погано тримають, руки тремтять від тяжкості. А тяжкості багато в сільському житті, треба все робити самій. Тітка Віра сама жила в маленькому будиночку із синім дахом. І був у неї город та сад. І собачка Жуйка, руденька, безпородна.
Сусідка переконувала тітку Віру: мовляв, ти поклич племінника город копати. Вони ж до тебе приїжджають щоліта. У вас добрі стосунки. Ти стала стара зовсім, тобі не скопати город нині. Нехай допоможуть, попроси, не соромся!
Тітка Віра зателефонувала племіннику Борі та попросила допомогти. І Боря відгукнувся, приїхав машиною з дружиною та дітьми, допомагати став! Копає город. Каже, що треба нову огорожу ставити. І дах змінити, цей старий зовсім вже тече. І непогано б провести каналізацію, туалет на вулиці – незручно.
Такий молодець. Тітка Віра радіє, пригощає, робить пироги і варить ситні юшки. Тільки потім вона випадково почула, як енергійний племінник говорить енергійній дружині на городі:
“Тітка Віра вже зовсім стара. І треба цього літа почати ставити паркан, встигнемо, мабуть, за літо. І треба взяти невеликий кредит на каналізацію. Як потім ми житимемо на дачі без каналізації? Доведеться витратитися. Але ж для себе!” .
А дружина відповідає:
“Який ти розумний госопдар! Я думаю, весь будинок перебудовувати доведеться все ж таки. Але почнемо з малого, обживемося, там і вирішимо. І треба подумати, куди собаку подіти потім. Ми приїжджатимемо на дачу і годуватимемо її. А в інший час нехай бігає на волі. Так навіть краще!”.
І розуміє тітка Віра, що її вже викреслили із живих. Вона стоїть біля вікна, слухає ці промови і плаче тихенько. Як же так? Це ж її будинок, її город, її синій дах, це її покійний чоловік дах накривав… І це її Жуйка-собачка, як же так? Вони ж допомагати приїхали. А виявилося – ховати…
І тітка Віра змовчала. І годувала хлібосольно. І ласкава була. Ніхто не винен, це закон життя такий. Якщо не можеш, тобі допоможуть. Тільки допомога дорого може коштувати.
Якщо не можеш і нічого тобі вже не потрібно, навіщо тобі те, з чим ти справлятися не можеш? Збирай валізку і йди в інші небесні краї, а дім земний залиш іншим.
Тітка Віра попрощалася з племінником, надавала солінь та варень, подякувала гаряче! Запросила у гості. А більше нічого не просила. Сказала: “дякую, я впораюся поки що!”
А потім розпрямилася, почала твердо крокувати – щосили. І лікуватися стала у лікаря, міряти тиск та пити ліки. І нові окуляри замовила, у старих уже не бачила. І сказала собачці своїй, що має намір далі жити у своєму будинку з синім дахом. Разом із собачкою. А більше нікого нам не треба, помічників…
Город і місцевий тракторист нам скопає. Та й чи багато нам треба? І гроші у мене відкладені на той самий день. Краще ми на них зробимо теплий туалет самі. Наймемо, замовимо та зробимо! А Боря нехай у гості приїжджає. В гості та не в господарі!
І стала баба Віра знову тіткою Вірою. Живе та живе. І нехай триватимуть її дні на землі.
А просити про допомогу – справа така, непроста. Можуть забрати те, з чим ти не впораєшся. Навіщо тобі воно? Ти ж уже не можеш. Все. Віддай іншим, які можуть. Які допомагають…
Це називається “розписатися у власному безсиллі”, – краще це не робити, якщо є ще сили. Так казала тітка Віра своїй собачці. І собачка кивала головою, – розумна була. І все розуміла краще за інших людей. І теж хотіла жити у своїй хаті, а не на чужій дачі…