Андрію надоїли вічні претензії тещі, він вирішив поставити її на місце, а заодно і дружину, та ще й так, щоб вони цього не забули. І йому це вдалося, правда, ненадовго він відчув себе переможцем

Довго вичікував Андрій. Все чекав слушного випадку. І нарешті дочекався. І завдав удару у відповідь. Усього один. Але одразу за все, що змушений був терпіти.

А терпіти довелося довго. Адже минуло вже п’ять років, як Андрій одружився з Оленою — донькою Віри Ярославівни. І весь цей час Андрій перебував під постійним тиском із боку тещі. І мріяв лише про одне. Помститися.

«За те зло, що вона мені завдала, — думав він. — За всі ті страждання, які пережив. Адже мало не з перших днів, як ми з Оленою одружилися, вона капості мені різні влаштовує.

Користуючись тим, що мені нема куди піти, тому що я зареєстрований у мами в однокімнатній квартирі. А мама вийшла заміж. І їх у квартирі вже двоє. А мені нема куди піти. І теща так довела мене, що я вже й на чоловіка не схожий. Ганчірка! Ось на кого вона мене перетворила. Але нічого. Нічого! Буде і на моїй вулиці свято».

Тещу свою Андрій ненавидів. Але старанно приховував це до неї своє почуття під маскою лестощів. Розмовляв із нею виключно тихо, ласкаво та ніжно. Щоб голос підвищити чи грубе слово яке сказати їй — та ніколи.

— Віра Ярославівна, — мило вимовляв він, — чого бажаєте? Як себе почуваєте? Не треба чогось? Може, ще чаю? Може вам торт не подобається? Так Ви скажіть, я збігаю і принесу інший. Який Ви хочете? Може віконечко прикрити? Вам не тягне? Ні? Дуже за вас радий.

А Віра Ярославівна у відповідь тільки благодушно махала рукою, мовляв, не треба нічого, все одно не повірю, що ти гідний моєї прихильності, а тим більше моєї доньки.

— Ти, Андрюша, можеш скільки завгодно тут переді мною стелитись, — говорила вона, — а даремно все це.

— Що ви маєте на увазі? — перелякано шепотів Андрій, роблячи великі очі.

– А нічого в тебе не вийде. Я тебе бачу наскрізь. Гидоту мені якусь готуєш.

— Скажете тоже, Віра Ярославівна? Я й гидота, — тихо, злякано дивувався Андрій. – Вам? Як так можна?

— Готуєш, — спокійно відповіла Віра. – Готуєш! Адже я відчуваю. Скажи «дякую», що Олена тебе кохає. Не знаю, щоправда, за що. Напевно, тому що у вас уже є двоє дітей. І обидвоє на тебе схожі. Тільки тому й терплю тебе.

І ось такі або подібні слова тещі Андрій терпів покірно і з милою усмішкою на обличчі вже п’ять років.

«Ну, почекай, змія, — щоразу думав він при цьому. – Трохи пройде часу. І тоді я вже свого не втрачу. Так помщуся, так помщуся, вік пам’ятати будеш».

Але нічого цього Андрій, звісно, ​​не говорив. Як можна? Адже він чудово розумів, чим це йому загрожує.

«Вона, звичайно, жартує, коли каже, що відчуває, ніби я їй зла бажаю, — думав Андрій. – Нічого вона не відчуває. Якби відчувала, така спокійна не була б. Говорить і сама в це не вірить. А от якщо повірить, тоді мені краще їй взагалі не попадатися на очі. Тому ненависть свою до неї треба дуже ретельно приховувати».

— Та що ви, Віра Ярославівна, — говорив у відповідь Андрій. – Як можна! Я до вас з усією повагою. А ви? Не розумію тільки чому ви мене так не любите?

— А за що тебе любити? – дивувалася теща.

– Як за що? – відповів Андрій. — Я ж батько двох ваших онучок. І у всьому допомагаю вашій дочці по господарству. І пилосос на мені. І прання білизни на мені. І миття посуду теж на мені. Все покірно, ось уже п’ять років. Адже я ще при цьому на роботу ходжу.

— На роботу він ходить і пилосос на ньому. Ще про винос сміття нагадай.

— І нагадаю. Сміття також на мені.

— Знайшов, чим хвалитися, — фиркала у відповідь теща. — Що з того, що ти перетворився на домогосподарку? А?

– Як це? – не розумів Андрій. — То ж ви самі вимагали від мене цього. Щоб я допомагав по дому. Забули?

– Правильно. Вимагала. І що? Одне іншому не заважає. Можна й виносити сміття, і при цьому гроші заробляти. На роботі чим займаєшся? Теж сміття виносиш? І килими пилососиш? Вісім років минуло, як інститут закінчив, а все на посаді простого майстра. Ні сорому, ні совісті.

Олена і двох дочок народила! І заробляє втричі більше за тебе. А ти? Пилосос на ньому. Сміття він виносить. Тьху. Соромився б. Інші чоловіки своїм дружинам подарунки дорогі дарують. На курорти возять. Квіти щодня дарують. А ти?

— Так і щодня, — тихо прошепотів Андрій.

Теща почула.

– Що? — грізно перепитала вона.

— Кажу, може, не щодня дарують? — лагідно відповів Андрій. — А через день?

— Та ти навіть на 8 березня квіти їй не подарував.

— Олена сама сказала, що їй не треба.

– Правильно. А чому вона так сказала? Бо в тебе немає грошей. Або пропонуєш, щоб вона тобі гроші на квіти давала, які ти їй потім даруватимеш?

— Не розумію, чого ви від мене хочете, — ображено казав Андрій.

— Хочу, щоб ти головним інженером став. І заробляти почав нормально. Ось чого я хочу.

— Так я…

— Тільки не кажи, що домашня робота заважає тобі підніматися кар’єрними сходами. Нікому не заважає, а тобі заважає. Інші мужики все встигають. І дружині допомогти, і заводом керувати. Ось я маю одного знайомого директора заводу. Так він сам і сміття виносить, і килими по неділях пилососить. І нічого. Керує заводом так, дай Боже кожному.

«Який директор, — думав сердито Андрій, — якого заводу. Хто його бачив? Бреше мабуть все. Сама вигадала».

— А ти ще питаєш, чого тебе не люблю, — сумно зітхнувши, сказала теща. — А за що тебе любити, Андрюша? За те, що ти підкаблучник?

«Помщуся, — думав Андрій. – Страшно. Дай тільки нагоді представитися. А я вже свого не впущу, Віра Ярославівна. Довго пам’ятати будете».

І нагода, нарешті, знайшлася. Андрій одразу зрозумів, що це саме він, той самий, підходящий випадок. Якого він чекав усі ці довгі роки.

Андрія раптом взяли та призначили начальником механічного цеху. Того самого, в якому Андрій весь цей час працював звичайним майстром. А це означає, що його зарплата стала набагато більшою.

«Тепер я можу дозволити собі все! — думав Андрій. – Тепер мене вже нічого не зупинить. І навіть якщо Олена вижене мене зі своєї квартири, мені не доведеться повертатися до мами та її чоловіка в однушку.

Завдяки теперішній своїй зарплаті я спокійно можу винаймати собі квартиру. Дочекаюся, коли теща вкотре приїде в гості і скажу їй усе, що думаю. А потім вкажу їй на двері. І скажу, щоб вона ніколи не з’являлася мені на очі!

А якщо Олена надумає за неї заступатися, я, з чистою совістю, збираю речі і йду на орендовану квартиру. І насамкінець скажу ще, що сумніваюся в тому, що є рідним батьком своїх дочок! Нехай тоді й Олені боляче буде».

Так Андрій і вчинив. Він сказав усе, що хотів, і більше. Сказав, що подає на розлучення і з’ясовуватиме, чи своїх дочок він усі ці довгі роки виховував. А ще сказав, що знайде собі іншу дружину та іншу тещу. Які будуть любити його, гідно оцінять і боятимуться втратити.

Звичайно ж, Андрія одразу вигнали із квартири. Попередньо кілька разів пройшовшись по його спині сковорідкою. Після таких слів! Жінок можна зрозуміти. Нерви не залізні. Навіть речі не дали зібрати. Спершу його вигнали. Потім пару його валіз викинули, з якими він колись прийшов. А потім по черзі і всі його речі й барахло вилетіли.

– Ні, ну все, як і планував, як хотів! — говорив Андрій, потираючи спину і збираючи на сходовій клітці свої шмотки. – І все в мене добре. Я щаслива людина. Незважаючи ні на що! Це найкращий день у моєму житті. Я вільний.

Нарешті мені більше не потрібно вислуховувати від тещі все, що вона про мене думає. Квартиру я винайняв. Зараз туди, а потім почну нарешті жити. По справжньому. Як я того заслуговую. Ось що означає помститися.

Минуло лише півроку. І Андрій приповз назад. Стояв навколішки біля дверей квартири Олени і просив… Ні, не просив. Умовляв пустити його назад.

— Олено, я більше не буду, — казав він. — Я був у нестямі, Олено. Вибач за все. У мене дах поїхав. Сам не розумів, що казав. Просто якесь тихе запаморочення. Олена! Я люблю тебе і не сумніваюся, що я рідний батько твоїх дочок. Тобто наших, я хотів сказати, наших дочок. Олена!

У чому причина такої різкої зміни настрою Андрія? А все просто. Його зняли з посади начальника цеху. І тепер він знову працює змінним майстром. Живе з мамою та її чоловіком в однушці, на першому поверсі п’ятиповерхового будинку.

Знайомий директор, про якого говорила теща, був директором заводу, на якому працював Андрій.

Але після того, як у Андрія, як він сам каже, дах поїхав, Віра Ярославівна знову поговорила з директором. І Андрія перевели назад у майстри.

А на зарплату майстра в столиці особливо квартири не знайдеш. І довелося йому повертатися до мами та її чоловіка. І ось там Андрій по-справжньому зрозумів, що означає, коли життя повертається до тебе задом.

Звичайно ж, Олена не пробачила Андрія і не пустила його назад навіть як домробітника.

Андрій спить на кухні розкладачки. Згадує минуле щасливе життя, тихо плаче, мріє повернути назад.