Андрій вигнав жінку з двома дітьми зі свого дому. Але коли дізнався, хто її тітка, то зразу ж попросив вибачення

Інна дізналася, що скоро вперше стане мамою. І думала, як повідомити про це чоловіка.

«Чи зрадіє він? – думала Інна. — чи, навпаки, засмутиться? Невідомо. Адже чоловіки по-різному реагують на це. І що робити, якщо Андрій не зрадіє?

Інна вирішила, перш ніж повідомляти чоловіка, порадитися зі своєю двоюрідною тіткою.

— У будь-якому разі, Іннуся, — порадила тітка, — не варто звертати увагу на його першу реакцію. Вона нічого не означає. Він може спочатку і зрадіти, а через деякий час по-іншому на все подивитися. І навпаки.

— І навіть якщо він кричатиме? — спитала Інна. — Теж не зважати?

– Не звертати увагу, – впевнено відповіла тітка. – Це ще ні про що не говорить і нічого не означає. Просто деякі чоловіки тільки так здатні реагувати на важливі у житті події. Тож… сміливо повідомляй. І начхати, як він відреагує. Добре чи погано — не має значення.

Все стане зрозуміло, коли ти з пологового будинку з дитиною додому прийдеш. Отоді він і покаже себе в справжньому світлі.

— Отже, зараз, тітко, я можу сміливо йому про це повідомляти і ні про що не турбуватися? – уточнила Інна.

– Можеш, – сміливо дозволила тітка. — На його реакцію нуль уваги. Жодних емоцій. Просто врахуй і все. І, думаючи про дитину, живи далі.

Інна так і зробила.

— Та що ж це ти таке кажеш, Інно! — закричав Андрій, коли почув сміливі слова дружини про дитину. — Ти зараз серйозно? Чи жартуєш?

«Зважаючи на все, — подумала Інна, — реакція негативна. Виходить, що мій чоловік саме так сприймає важливі звістки. Врахую на майбутнє, але уваги не звертаю. Думаю про дитину, живу далі».

— Чого ти так переполошився, Андрійку? – спокійно здивувалася Інна. — нічого такого надприродного я тобі не сказала. Так, у нас буде дитина. І що? Що тут такого?

— Що тут такого? – продовжував кричати Андрій. – Ти ще питаєш?! Та тут таке! «Дитина у нас буде», – вона каже! Гарне діло. Не було смутку, то подай. Три роки жили, можна сказати, душа в душу. Кохання та гармонія. Думав, що так завжди буде. І на тобі. В одну мить все взяла і зруйнувала!

— Слухай, Андрію, — спокійно сказала Інна, — коли ти кричиш, у тебе такий неприємний голос.

«І обличчя його, — думала Інна, — теж гидким робиться. Невже він сам цього не знає? Мабуть, не знає. Якби знав, то не кричав би. Адже він так завжди турбується про свою гарну зовнішність. Цікаво, якщо у нас буде дочка, вона на нього чи на мене буде схожа? Краще, щоб на мене».

– Тепер і голос мій тобі вже не подобається! — знову закричав Андрій. — Неприємний, виявляється! Три роки був не противним, а тепер… Ну-ну! Цікаво, а що далі? Спочатку дитина у нас буде, тепер голос мій не подобається. Може, ти взагалі хочеш піти від мене? Може, ти тепер мене не любиш?

«Я, може, й пішла б, — подумала Інна. — Та нікуди. Не до тітки йти. А в місті в мене більше немає нікого».

— Розмріявся, — відповіла Інна. — я тебе люблю і нікуди йти не збираюся.

— Коли я з тобою одружився, — кричав Андрій, — я одразу дав тобі зрозуміти, що не хочу дітей. Забула?

“Дав зрозуміти? – здивувалася Інна. – Коли це?”

— А зараз ти раптом заявляєш, що ми матимемо дитину, — продовжував кричати Андрій. – І як це розуміти? А найбурхливіше в твоїй поведінці,Інна, знаєш що?

– Що?

— Що я зараз розлючений, а ти начебто цього й не помічаєш, — відповів Андрій. — Чи ти навмисне так поводишся? Щоб позлити мене?

– Як так?

— Спокійно заявляєш, що дитина у нас буде!

— Нічого я не заявляю, — відповіла Інна, — я просто повідомляю тебе. А спокійна, бо не бачу причин хвилюватися. Це по-перше. А по-друге, я вперше чую від тебе, що ти не хочеш дітей. Дав він зрозуміти! Коли ти давав мені це зрозуміти? І як, цікаво, ти дав мені це зрозуміти? Чи не нагадаєш?

— Я протягом трьох років показував тобі це всім своїм виглядом, — гордо відповів Андрій.

– Усім своїм виглядом? – здивувалася Інна. – показував, що не хочеш дітей?

— Чи не хочеш ти сказати, що нічого такого в моїй поведінці не помічала? — вигукнув Андрій.

— У твоїй поведінці? – здивувалася Інна. – що ти не хочеш дітей?

– Так! – закричав Андрій.

– Ні, – спокійно відповіла Інна. – не помічала.

— А от такого я від тебе не чекав, — тихо сказав Андрій, бо втомився кричати. — ливишся мені просто в очі і брешеш.

— Набрид, — сказала Інна і вийшла з кімнати.

– Ти куди? – крикнув їй услід Андрій.

– На кухню, – відповіла Інна. – Я їсти хочу. А потім спати піду. Втомилася я від тебе.

– А я? – здивувався Андрій. – А мені що робити?

— А ти роби що хочеш, — відповіла Інна. — але пам’ятай, що скоро ти станеш батьком.

Минуло кілька місяців.

Андрій тільки-но повернувся з роботи додому і увійшов до квартири, як йому зателефонували і повідомили, що у нього народилися двійнята.

– Що? — репетував Андрій. — Скільки ви сказали? Цього не може бути. Ви, мабуть, щось переплутали. Перевірте ще. Мені дружина нічого не говорила про двійнб. Це помилка. Ви мене з кимось сплутали.

Почувши ще раз ту саму новину, Андрій відключив телефон і без сил опустився на підлогу. Він сидів на підлозі у передпокої, дивився на себе в дзеркало і розмовляв сам із собою.

— Двійнята, — сказав він. — І обидві дівчинки. Як жити після цього? Мені лише тридцять, а моє життя, можна сказати, скінчилося. Ще недавно я був успішним спеціалістом у фінансовій галузі, а сьогодні я хто? Батько двох доньок?

— А ти вижени її з дому, — сам собі спокійно порадив Андрій, — разом із дітьми. Адже вона тут у тебе навіть не зареєстрована.

– А так можна?

– Можна, звичайно. Він ще питає. Це ж твоя квартира?

– Моя.

— Бачиш, як мудро ти вчинив, що не зареєстрував її тут, коли вона стала твоєю дружиною.

— Справді, — сам погодився Андрій. – мудро. Як у воду дивився. Значить, кажеш, не пускати її сюди?

— Звісно, ​​не пускати. Ти зараз ось що зроби. Збери її речі, а коли вона приїде з пологового будинку, то побачить валізу перед дверима і все зрозуміє.

— То мені навіть не треба зустрічати її в пологовому будинку?

— Навіщо тобі зустрічати? Що вона маленька, чи що? Дороги не знає? Чи боїшся, що заблукає?

– Не боюся.

— Тоді чого дурні запитання задаєш?

— А я не знав, що так можна.

— Господи, Андрюша, та тільки так і можна! — вигукнув Андрій. — Якщо, звичайно, ти не хочеш поставити на своєму успішному житті хреста. А дві дочки швидко це тобі влаштують. Не сумнівайся.

— Та я й не маю сумніву, — сказав Андрій.

Андрій не поїхав зустрічати Інну.

Вона сама дісталася. На таксі. Почула від Андрія дуже багато різної нісенітниці. Відмовилася забирати свою валізу і з дітьми поїхала до тітки. Пояснила їй ситуацію.

— Все нормально, Інна, — сказала тітка. — Зате тепер ти знаєш, як твій чоловік реагує на важливі події. Врахуй це на майбутнє і ні про що не хвилюйся. Що толку, що деякі чоловіки спочатку радіють, дружин і дітей на руках носять, а через деякий час, коли емоції вщухнуть, вони збирають речі та втікають. Або виганяють своїх дружин із дітьми на вулицю. Як твій тебе вигнав.

— Ви думаєте, тітко, що коли емоції схлинуть, Андрій інакше погляне на ситуацію? — спитала Інна.

– Навіть не сумнівайся, – відповіла тітка, – а я йому допоможу. А поки що поживеш у мене. Великий будинок. Я сама в ньому. Займай місце на будь-якому поверсі скільки захочеш кімнат.

– А можна на третьому поверсі, тітко?

– Можна. Там дві спальні, кабінет мого третього чоловіка, бібліотека, спортзал та дві ванні кімнати. Кабінет можеш використати під дитячу. З нього є виходи в обидві спальні. А я поки що зроблю кілька дзвінків. Де ти кажеш твій чоловік працює високооплачуваним фахівцем у галузі фінансів?

Інна сказала тітці, де працює Андрій, і пішла влаштовуватись.

Наступного дня, коли Андрій прийшов на роботу, йому одразу повідомили, що його викликає до себе генеральний директор.

— Ви, Андрію Андрійовичу, — сказав генеральний, — фахівець хороший, і таке інше. Але нам такі фахівці і задарма не потрібні.

– Що трапилося? — злякано промовив Андрій. — які такі спеціалісти вам не потрібні?

— А які виганяють із дому своїх дружин із дітьми, — відповів директор. – Ви звільнені.

— Моє особисте життя, — гордо відповів Андрій, — стосується лише мене! Вам зрозуміло! І більше нікого. А я знайду собі інше місце. Такі спеціалісти, як я, на дорозі не валяються.

— Я вам, Андрію Андрійовичу, навіть більше скажу, — відповів директор — Не лише нам, а взагалі нікому в нашому такі фахівці, як Ви, і задарма не потрібні. Можете навіть не витрачати час і шукати.

– Навіть так? — спитав уже Андрій. — І все лише тому, що я вигнав дружину з дітьми зі свого дому?

— Ви, Андрію Андрійовичу, вигнали не лише свою дружину та своїх дітей, — відповів директор. — Ви вигнали улюблену племінницю та єдину спадкоємку Олександри Володимирівної.

— Тієї самої Олександри Володимирівни? — злякано спитав Андрій.

— Тієї самої, — відповів генеральний. — Хочете сказати, що Ви цього не знали?

– Клянуся! — вигукнув Андрій. – Ні сном, ні духом. Уявлення не мав. Ну, слово честі. Та Ви самі посудіть, хіба я посмів би?

— Та ось мене й здивувала передусім Ваша сміливість, — відповів директор. — Я навіть вирішив спочатку, що Ви того… Розсуд втратили. Ми ж Вас і тримали у себе тільки тому, що Ви одружені з її племінницею. А Ви…

— Слово честі. Уявлення не мав.

Директор замислився.

— Тоді, мабуть, ще можна виправити, — сказав генеральний. — Повертайте дружину та дітей, і просіть у неї прощення.

– Само собою. Звичайно. Прямо зараз я їй подзвоню і поверну назад. Адже я її дуже люблю. А тепер, коли ми маємо дітей. Дві дівчинки. Я вам не казав?

– Ні.

– Ну що ви. Чудові малюки. І обидві схожі на маму.

Андрій вийшов з кабінету і відразу зателефонував Інні.

— Ура, тітко, — радісно кричала Інна, — емоції схлинули і Андрій став нормальною людиною. Кличе назад. Говорить, що дуже любить і мене, і доньок. І хоче якнайшвидше нас побачити.

– Я знала, що так і буде, – відповіла тітка. — Просто твій чоловік відноситься до тих типів, які спочатку негативно реагують на щастя, яке раптово звалилося на них. Але минає зовсім небагато часу і вони заспокоюються.

Минуло два дні. Інна повернулася з дітьми до чоловіка. Андрій відновився на своїй високооплачуваній роботі та вирішив, що тепер, коли все погане позаду, можна поговорити і про головне.

— Інна, кохання моє, ти кажеш, що весь цей час була у своєї тітки? — спитав Андрій.

– Так.

— Мила, добра тітка, — задумливо промовив Андрій і глянув на дружину. — Чому ти досі не познайомила нас? Чому твоєї тітки не було на нашому весіллі? Чому я нічого не знав про цю чудову жінку?

— Тітки не було на нашому весіллі, бо ти був проти цього, — відповіла Антоніна.

– Я? — жахнувся Андрій. – Був проти?

— Ти сказав, що без неї буде веселіше, — відповіла Інна.

— Невже я сказав? Господи, яким недалеким був. Я, напевно, точно тоді збожеволів. Сподіваюся, ти тітці не сказала, що я так сказав про неї?

— Я одразу їй це сказала, — відповіла Інна. — У мене від тітки нема таємниць. Але тітка все зрозуміла. Ти не бійся. Вона анітрохи не образилася на нас. Вона сказала, що все розуміє.

– Господи! — вигукнув Андрій. — Як добре, що твоя тітка мудра жінка. Але коли ти мене з нею познайомиш?

— Я говорила з тіткою на цю тему, — відповіла Інна.

– І що тітка?

— Нічого, — відповіла Інна. — тітка сказала, що особливої ​​потреби в цьому не бачить. Навіщо? Їй без нас добре, а нам без неї. Правильно? Правильно. А я, як і раніше, іноді її відвідуватиму. Тільки тепер уже із нашими дівчатками.

– А мені не можна з вами? Я теж хочу іноді відвідувати тітку з тобою та нашими дівчатками.

– Ні, – категорично відповіла Інна. – Тітка сказала, що тобі не можна.

– Так і сказала?

— Додала ще, що в жіночій компанії нема чого робити. Просила мене передати, щоб ти приділяв час не лише роботі, а й сім’ї. А ще вона сказала, що якщо щось трапиться, то я можу завжди на неї розраховувати. Не знаю, що вона мала на увазі?