Андрій чотирнадцять разів йшов від своєї сімʼї і повертався як в нічому не бувало. Але пʼятнадцятий раз його коханка все зіпсувала

Минулої п’ятниці Андрій, влаштувавши вдома грандіозний скандал, звинувативши у всіх смертних гріхах Інну, пішов до Яни. Він хотів місяці три в неї пожити і знову повернутися до дружини та дочки, але не вдалося піти. До Яни тоді, бачите, несподівано мама приїхала погостювати.

І Андрію нічого іншого не залишалося, як повертатися додому того ж дня. Дружині він, звичайно, сказав, що повернувся з жалості, і дає їй останній шанс, щоб вона виправилася.

— І дивись у мене, Інна, — суворо сказав тоді Андрій, — увесь тиждень я уважно дивитимусь на тебе і твою поведінку. І ось даю тобі слово честі, що, якщо не виправишся, я піду.

— Я зрозуміла, — відповіла Інна, — і спробую виправитися.

— Не треба обіцянок, Інна, — сказав Андрій, — я вже втомився від твоїх обіцянок. Ти, давай, ділом доводь.

Весь тиждень Інна намагалася бути доброю дружиною. Вона навіть дочці сказала, щоб вона поводилася добре і не сердила батька.

А Андрій весь цей тиждень безуспішно шукав, до чого б причепитися, бо в нього наклювався інший варіант. І незабаром він знову припускав піти з дому, але тепер уже не до Яни, а до Христини.

Христинаа сказала, що зателефонує цієї п’ятниці ввечері і скаже: або «так», або «ні». Загалом, Андрію потрібна була серйозний привід, щоб піти. А приводу не було.

Тиждень пролетів непомітно. І в п’ятницю Андрй повернувся після роботи додому, повечеряв і сердитий лежав на дивані, дивлячись у телевізор, нервував, чекаючи дзвінка від Христини, і розмовляв з дружиною, намагаючись хоч у розмові до чогось причепитися.

— Ось скільки разів я вже від тебе йшов, Іннаа, скільки? — спитав Андрій. – Дванадцять? Та ні – тринадцять! Тринадцять разів!

— Чотирнадцять, — сказала Інна. – В минулу п’ятницю. Тиждень тому. Забув? Ти тоді ще повернувся і сказав, що залишаєшся зі мною з жалю. То був твій чотирнадцятий раз.

— Цей не рахується, — Андрій скорчив кислу фізіономію, — бо я повернувся до тебе того ж дня. А я говорю тільки про ті випадки, коли йшов серйозно, надовго, коли мене місяцями вдома не було.

Андрій називав такі відлучки «відпустками за станом душевного здоров’я». Він ніколи не думав, що піде від дружини назавжди. Просто він у такий спосіб відпочивав душею від сімейної рутини.

Чи знала Інна, що Андрій йшов від неї до інших жінок? Не знала. У неї й такої думки не було. Вона любила Андрія і була впевнена, що її чоловік не здатний на таке, а живе у якихось своїх друзів чи родичів, яких мав дуже багато. І коли Андрій минулого разу пішов і швидко повернувся, Інна подумала, що він її теж любить і жити без неї не може, тому й повернувся так швидко.

— Вчиш вас,вчиш, а що толку, — сердито бурчав Андрій, поглядаючи на годинник і з нетерпінням чекаючи на дзвінок від Христини. — Адже до вас не доходить. Поки не доведете чоловіка до білого жару, не заспокоїться.

– А що не так, Андрій? — спитала Інна.

— Вона ще питає! — вигукнув Андрій, який побачив у цьому її питанні можливість влаштувати скандал і знайти привід, щоб піти. – Та все не так, Інна, абсолютно все. Мені душно з тобою, як ти не розумієш. Душно!

Від твоєї неуважності до мене, від твоєї до мене байдужості. Ти думаєш тільки про себе, Інна, тільки про себе. А я тобі хто? Порожнє місце? Мої інтереси, мої мрії для тебе хоч щось означають?

— Означають, Андрій, звісно, ​​означають, — намагалася виправдовуватися Інна. — Ти тільки скажи, що від мене потрібно? Тому що я, якщо чесно, не розумію, чому ти гніваєшся.

Але Андрій у відповідь лише махав рукою, дивився на годинник, чекав дзвінка від Христиниі і по-новій заводив свою улюблену платівку про те, що його в цьому домі не розуміють, що йому тут душно, що розраховувати на якісь позитивні зміни він не можу.

— Як я можу тобі щось пояснити,— палко казав Андрій,— коли ти не розумієш елементарних речей, які кожна жінка знає. Як мені тобі це пояснити, якщо ти, вже стільки років, будучи моєю дружиною, досі цього не зрозуміла?

Зазвичай Андрій говорив про це трохи більше години. Але сьогодні, оскільки він чекав на дзвінок від Христини, а дзвінка все не було, йому довелося говорити дві години. Але навіть для нього це виявилося занадто, і він утомився. Час був пізній, і Андрій подумав, що сьогодні він уже нікуди не піде, значить треба йти спати.

— Гаразд,— поблажливо сказав Андрій,— сподіваюсь, ти зрозуміла і зробиш висновки. А я хочу спати.

Інна зраділа, що Андрій нікуди не піде. Адже зазвичай такі монологи закінчувалися його гриманням дверей

— Я правильно зрозуміла, ти на мене більше не гніваєшся? — радісно спитала Інна.

— Не гніваюсь, — лагідно сказав Андрій. – Я добрий. Іди, готуйся. Скоро прийду.

Андрій пішов у ванну та взяв із собою телефон. І тоді, коли він чистив зуби, йому зателефонувала Христина. Вона сказала одне слово «так».

Андрій вилетів із ванної кімнати, як ошпарений: з піною біля рота та зубною щіткою в руці.

— Ні, Інна, — репетував він. – Я серджуся. Хотів не гніватись, думав знайти в собі сили, але ні, не вийшло. Тому що так більше не можна. І моїх сил терпіти твої витівки більше немає. І якщо ти сама не розумієш, то іншого виходу пояснити тобі це, як тільки піти з дому прямо зараз, посеред ночі, у мене немає.

Інна мовчки спостерігала за тим, як Андрій швидко збирав у валізу свої речі.

— Ноги моєї більше не буде в цьому домі, — сказав Андрій, виходячи з квартири і грюкнувши дверима.

На цей раз він пішов надовго, на три місяці. Це був граничний термін, на який був здатний піти з дому Андрій. На більше його не вистачало. І якою б не була жінка, до якої він йшов, уже через три місяці він бачити її не міг, згадував Інну і мріяв якнайшвидше повернутися до неї.

«Інна, коханна Інна, — думав Андрій у такі періоди свого життя, коли нове приїдалося, вставало впоперек горла і хотілося повернутися до старого, — як добре, що маю тебе, і я завжди можу повернутися до тебе.»

І перш ніж кинути чергову жінку і знову повернутися до дружини, Андрій розігрував звичайну свою виставу під назвою: «Я думав, що хоч тут мене полюблять і зрозуміють, але, Боже мій, як я помилився».

Ось і цього разу Андрій пояснював Христині, яка за три місяці йому набридла.

— Христя, ми разом уже дуже довго, — казав Андрій, — аж три місяці і… що я бачу? З кожним днем ​​ми ставали все далі і далі один від одного. А я ж, ти мене знаєш, людина пряма, щира, і я…

Зазвичай ця комедія тривала щонайменше години, але цього разу вона була перервана на її початку.

— Пішов геть, — сказала Христина. — Слухати все це твоє марення? Знайди когось іншого. Я не твоя дружина, щоб терпіти подібне. А що ти за людина, я зрозуміла вже за місяць. Слід було одразу вигнати, та на роботі багато проблем виникло, і не до тебе було.

– Христя, як ти можеш? — образився Андрій. — Ти ж сама казала, що любиш мене.

— Коли я тобі казала? – Здивувалася Христина. — Я казала, що ти — кумедний, і з тобою весело, але не більше.

— А хіба це не було кохання? — вигукнув Андрій. — І це ти погодилася, щоб я пішов від дружини до тебе.

– Погодилася? — розлютилася у відповідь Христина. — Навіть якщо так… Що з того? Хотіла дізнатися тебе краще, от і погодилася. Дізналася! Велике спасибі. Наїлася досхочу. Більше не хочу. Не розумію, як твоя дружина тебе терпить? Напевно, не з великого розуму.

— Не смій говорити погано про цю святу жінку, Христя, — закричав Андрій. — Вона краща за тебе. Вона чесніша за тебе. Вона мене справді любить.

— Пішов геть, — закричала Христина, — вказувати він мені тут буде, що мені можна, а що ні. Я ще до твоєї дружини піду. Поговорю з нею.

– Налякала! – кричав у відповідь Андрій. — Інна любить мене таким, яким я є. Її любов до мене безумовна та безкорислива. Вона пробачить мені все. А до такої, як ти, вона навіть ревнувати не стане. Бо ти, Христя, одне суцільне непорозуміння.

Андрій намагався ухилитися від сковорідки, що летіла в нього, але не зміг, і вона боляче вдарила його по спині. Він вирішив більше не сердити Христину, а мовчки зібрав свої речі та поїхав додому.

Він увійшов у квартиру і одразу почув у вітальні голос Христини.

«Вона тут раніше за мене опинилася? – подумав Андрій. – Мабуть, таксі взяла.»

— Ви що, Інна, думаєте, я в нього єдина, чи що, була? — казала Христина. — До мене в нього була Яна, Соня, Віка, Іра, Віра Петрівна. І це лише ті, хто мені відомий.

— Але звідки це вам відомо? — спитала Інна.

— Коли три місяці тому він прийшов до мене зі словами, що любить тільки мене, я вирішила навести на нього деякі довідки.

— Що змусило вас так вчинити? – запитала Інна. – Навіщо вам це?

— Коли чоловік у сорок років кидає дружину та тринадцятирічну дочку і при цьому говорить гарні слова і клянеться у коханні — це мимоволі викликає підозру, — сказала Христина. – Хотіла все перевірити. Ось і перевірила.

Андрій зрозумів, що його розкрили, і вирішив, що зараз не найкращий час показуватись Інні на очі. Він тихо вийшов із квартири.

Сидячи в парку на лавці, Андрій думав, як йому тепер треба вчинити.

«Мені пощастило,— думав Андрій,— що вчасно повернувся додому. Тепер я знаю, що Інні все відомо.

— Думай, Андрій, думай, — казав собі Андрій. – Інна – жінка недалека, і якщо правильно з нею поговорити, вона пробачить навіть це. До того ж у нас дитина. Кому вона потрібна з дитиною, крім мене? Вона і мені не так, щоб дуже, потрібна. Хіба що з нею зручно, спокійно, і є на кого злість зірвати і душу відвести. Є, від кого піти, і є, до кого будь-якої миті повернутися можна.

Все, про що мріяв зараз Андрій, — щоб усе було, як раніше. Він живе з Інною і щорічно на три місяці йде від неї до якоїсь іншої жінки.

«Оце я і називаю щасливим життям, — думав Андрій. — І я готовий за таке життя віддати будь-що. Я готовий навіть покаятися в скоєному, визнати себе винним, зрештою, вибачитися. А коли мене пробачать, я з чистою совістю примусь за старе, але тільки тепер уже ретельно відбиратиму для себе жінок. І таких промахів, який у мене стався з Христиною, я більше не допущу».

Задоволений собою, Андрій пішов додому каятись.

– Інночка! — сказав Андрій, як тільки увійшов у квартиру і впав навколішки, побачивши Інну, що виходить йому назустріч із кухні. У руках Інни була гаряча сковорідка. — Пусти мене назад у своє життя. Я все усвідомив, зробив серйозну роботу над помилками, став іншим і зрозумів, що ми все-таки створені один для одного.

— А я млинці смажу, — радісно сказала Інна. – Хочеш млинців?

— Я із задоволенням, — сказав Андрійн. — Але спершу хочу бути з тобою чесним. Я тебе обманював, Інна. Всі ці роки, що ми разом, мав інші жінки. Але із цим тепер все. Я багато думав і зрозумів, що я негідник, і… пробач мені, Інна. Дай мені шанс. Почнемо все спочатку. Розбиту чашку можна склеїти.

— Піднімайся з колін, мої руки та сідай за стіл, — сказала Інна. — А валіза твоя нехай поки що стоїть у коридорі.

Інна пішла на кухню.

До коридору зі своєї кімнати вийшла Настя.

— Доброго дня, тату, — голос дочки був тихим і тривожним. – Ти надовго повернувся?

— Як вийде, доню, — відповів Андрій. — Хотілося б назавжди.

— Ти ось що, тату,— тихим голосом промовила Настя,— ти будь обережний тут, бо…

У цей момент у коридор вийшла Інна, і Настя одразу замовкла.

— Чому ви тут? — радісно спитала вона. — Настя, ти руки вимила?

– Так, мамо.

– Тоді марш за стіл, а ти, – Інна весело дивилася на Андрія, – руки мити.

Андрій пішов мити руки. Тривожно йому стало після слів доньки.

— Приємного апетиту, — сказала Інна, наливаючи Андрію чай і ставлячи перед ним тарілку з млинцями, — їж, на здоров’я.

— Дякую, — сказав Андрій і подивився на дочку, якій чомусь млинців не дали, а дали тарілку з кашею.

Настя подивилася на батька, зробила злякані великі очі і мовчки покрутила головою.

— Я на хвилинку, — сказала Інна і вийшла з кухні.

— Ти щось хотіла сказати, доню? — тихо спитав Андрій.

— Не пий із цієї чашки, — пошепки сказала Настя. — І млинці не їж.

— А чому, доню? — шепотів Андрій, підозріло дивлячись на млинці і чай.

— Не знаю, — тихо відповіла Настя. — Але на твоєму місці, тату, я не ризикувала б. Сьогодні до нас приходила тьотя Хрися. Наговорила про тебе всіляких гидот. А після її відходу мама сказала, що чим менше буде таких, як ти, тим краще для планети. Я не хочу, тату, щоб із тобою щось трапилося. Навіть якщо все так, як каже тітка Христя, це не означає, що ти не маєш права жити. Я тебе врятую.

— Невже ти думаєш, що мама…

— А чому вона мені не дала млинців, а змушує їсти кашу?

В цей час на кухню повернулася Інна та сіла на своє місце.

— Чому ви не їсте? — суворо спитала вона.

— Я теж хочу млинців із чаєм, — сказала Настя.

— Тобі не можна, — сказала Інна і подивилася на чоловіка. – Ти ще не заслужила такого. Їж кашу. А ти, Андрій, — голос Інни став твердим, — їж млинці та пий чай.

– Дякую, але я щось не хочу, – сказав Андрій.

Інна посміхнулася, сказала, що їй знову треба вийти на хвилиночку і пішла з кухні.

— Тобі краще піти, тату, — тихо сказала Настя. – Піти назавжди. Мама не заспокоїться, доки не доб’ється свого.

— Що ж робити?

— Біжи, тату, тікай ​​із цього дому. І що швидше, то краще, — сказала Андрій. – Вона тебе не пробачить. Не мені тебе судити, але… Подібного навіть ти не заслуговуєш.

— Не заслуговую чого? — дивувався Андрій. – Чому навіть?

— А пам’ятаєш, що минулого літа на дачі ми з пацюками робили? – сказала Настя. — Я не хочу, щоб і ти як вони.

— Але я став іншим, — запевняв Андрій. – Я змінився.

— Та я тобі вірю, тату, — сказала Настя, — а от мама — ні. Щось у ній зламалася після слів тьоті Христини. Щось урвалося.

– Що зламалося? Я не розумію. Що урвалося?

— Терпіння, мабуть, — відповіла Настя.

На кухню зайшла Інна.

— Мені що, Андрій, силою в тебе ці млинці пхати? — сердито сказала вона.

Андрій був на голову нижче Інни, і з її погляду зрозумів, що ще трохи, і вона силою змусить його з’їсти ці млинці та випити чай. Він швидко підвівся, вибіг у передпокій, схопив свою валізу і вискочив із квартири.

Інна зачинила двері за чоловіком і повернулася на кухню. А Настя в цей час з апетитом уплітала батьківські млинці та пила його чай.

– Ти сказала йому все, як ми домовлялися? — спитала Інна

— Дещо додала, — сказала Настя.

— Артистко, — посміхнулася Інна. — Я завжди казала, що…

— А з татом що тепер буде? – Запитала Настя.

– А що з ним буде? Тато не пропаде. Перед ним тепер всі шляхи та дороги відкриті, і всі щасливі.