Андрій був впевний, що колишня дружина прийме його назад. Але він не очікував, що вона така злопамʼятна
«З якого дива, чому, навіщо я повернувся до дружини? — думав тепер Андрій. — Що це, як не помутніння в голові? Бо все було так добре. Ну, кинула мене Яна, з іншим зв’язалася за моєю спиною, і що? Одразу до колишньої треба було повертатись? О Боже! Що ж мені тепер із усім цим робити. Хто відповість?!
Андрій пішов від дружини та дітей майже рік тому. За цей час він зумів не тільки розлучитися, а й добряче зіпсувати своїй колишній дружині нерви. Але вона знайшла сили все це винести. Заспокоїлася, прийшла до тями і продовжила жити далі. Аж раптом він зателефонував і почав проситися назад.
— Маша, — хитав він телефоном, — ну пусти мене назад. Я винен. Вибач. Давай почнемо все спочатку.
Чого завгодно могла чекати Марія в своєму житті, але тільки не цього. Ще місяць тому він дорікав Марії в тому, що вона обдурила його при розподілі майна, а тепер таке.
– Я не зрозуміла, – сказала вона. – Що ти хочеш щоб я зробила?
Андрій повторив сказане. Марія мовчала, не знаючи, що сказати.
«Вибачити? — дивувалася вона. — Після того, що було? Він зовсім збожеволів? Як він собі це уявляє? Мене тільки недавно кошмари перестали ночами мучити. Тільки почала відходити від цього. А він знову хоче? Спочатку?»
— Зрештою, таке з кожним може статися, — вів далі Андрій. — І з тобою, між іншим, також.
«Ось негідник, — думала Марія. — Та як він сміє таке казати? І при цьому ще щось сподівається? Ні, він не негідник. Він просто не дуже розумна людина».
— І ти б мені пробачив? — сухо спитала вона.
— Пробачив би, звичайно, — жалібно скиглив Андрій. — Якби бачив твоє каяття. Як не пробачити. Звичайно, пробачив би.
«Це ти, чи що, покаявся? – думала Марія. – Страждаєш і мучишся? Таке можливе лише у двох випадках. Або ти справді з дуба впав. Або тобі дуже прищемили хвіст. Ще недавно ти дзвонив і вимагав якісь срібні ложки, які свекруха на весілля наше подарувала, а сьогодні що? Ложки вже не потрібні?
— Ти б пробачив мені все і дозволив би повернутися? — спитала вона.
— Дозволив би, — впевнено відповів Андрій. — І, звичайно, пробачив би. Чому ні? Ти ж покаялася.
– Незважаючи на те, що весь цей час я була з іншим? А перед відходом наговорила б тобі купу гидот? А потім, майже весь рік, тріпала тобі нерви з поділом майна? Ти б мені пробачив? Не дивлячись на все це?
– Так! — гордо відповів Андрій. — Тому що я зрозумів би.
— І що б такого ти зрозумів?
— Що це в тебе було несерйозно. Легке захоплення. Тимчасове помутніння в свідомості. Ти й сама не розуміла, що робиш. Звідси й твоя неадекватна поведінка. Скандали з приводу спільно нажитого. А він виявився не тим, яким ти його собі уявляла. Порожня й аморальна особистість, яка проміняла тебе на іншого… Тобто… Я хотів сказати, проміняв тебе на іншу за першої нагоди. Гад!
Після цих слів колишньої Марії стало раптом дуже весело.
— І ти пробачив би? — спитала вона. — Повірив і пробачив?
– Звичайно! Адже любов — це насамперед уміння вірити і прощати того, кого любиш! Хіба ні?
— Кохання — це насамперед уміння не ображати того, кого любиш. Якби ти образив не мене, а когось іншого, або зробив би щось погане іншим людям, я, може, тебе й пробачила б.
— І це також, — погодився Андрій. — А я більше ніколи не ображатиму тебе. І дітей не буду. Присягаюся. Це був перший та останній раз. Тільки дозволь повернутися.
«Що стосується дітей, — подумала Марія, — то ти ніколи не ображав їх. Бо ти просто не помічав дітей. Ними завжди займалася лише я».
Марія тепер слухала Андрія лише заради розваги, не надаючи особливого значення його словам.Доки в її голові не виникла одна ідея.
«А якщо… — радісно подумала Марія. – Чому ні? Зрештою, можу я місяць, а може, й більше відпочити? У мене було таке важке розлучення. Скільки брехні довелося вислухати. Скільки бруду на мене вилили Андрій та його родичі. А тут він сам дає мені шанс.
Та й Сергій, я впевнена, буде щасливим. А крім того, я хотіла помститися йому за все. Я його за язик не тягнула, а він сам сказав, що кохання – це вміння вірити і прощати. Хотів кохання? Отримуй. А я візьму своє. Помста і кохання одночасно».
Сергій з’явився у житті Марії приблизно через два місяці, після того, як вона розлучилася.
Але знову заміж вона вже не поспішала. Вони зустрічалися один, іноді двічі на тиждень. Хотілося, звичайно, трохи більше, але у неї діти. Двоє. Хлопчик – п’ятнадцяти років. І дівчинка – тринадцяти. І на них теж витрачалося багато часу.
«Так, так, так, — думала Марія. — Тут головне — не поспішати погоджуватися. А то він, чого доброго, запідозрить недобре. І тоді вся справа зірветься. Акуратніше, Маша. Розмовляй спокійно».
– Ось ти кажеш, пустити тебе назад, так?
– Пустити?
— Щоб ти знову цілими днями, приходячи з роботи, валявся на дивані? А у вихідні з друзями на футбол чи в лазню?
— Із друзями все, Маша, — відповів Андрій. – Друзі відвернулися від мене. Ти знаєш, я пішов від тебе до дружини одного свого друга. А він у відповідь налаштував усіх проти мене.
– А вона? Раптом ти знову до неї вирішиш повернутись? Так само, як зараз хочеш повернутися до мене.
– Та що ти, Маша. Як ти можеш порівнювати? Ти чесна жінка. А вона? Погань. Ти знаєш, що вона зробила?
– Не знаю і знати не хочу.
– Вона обдурила мене. З іншим. А коли я їх застукав, вона мене ще й винним зробила. З хати вигнала.
— І тому ти вирішив повернутися до мене? Так?
– Ні. Не тому. А тому, що я зрозумів, що люблю тільки тебе. І крім того, у нас діти, Маша. Не забувай.
— Але ж ти розумієш, що я не зможу ось так одразу почати з тобою жити. Я маю на увазі, як чоловік та дружина. Я вже відвикла від тебе.
– Я розумію, Маша. Все розумію. І не наполягаю. Звичайно. Звикай. Скільки треба, стільки і звикай. Я все стерплю. Аби бути з тобою.
— А дітьми займатимешся? Чи знову на мене все звалиш?
— Буду, буду, — переконував Андрій.
Цю тему розмови він продумав заздалегідь і вже знав, що скаже, коли про це зайде мова.
«Який же я розумний, — думав Андрій, — що все передбачив. Що не кажи, а всі жінки дуже передбачувані».
— Тільки ними й займатимуся, — захоплено продовжував він. — Щодня разом із ними уроки робитиму. На батьківські збори буду ходити. Якщо хочеш, можу навіть до батьківського комітету вступити. З роботи стану вчасно приходити. По господарству тобі допомагатиму. Приготувати там, посуд помити чи випрати завжди будь ласка.
– Ну добре! – сказала Марія. — Якщо все буде так, як ти кажеш, то… Що робити з тобою. Повертайся. Зрештою це і твої діти. І ти не тільки маєш право брати участь у їхньому вихованні, але й зобов’язаний це робити. Не все ж таки мені одній. Правильно?
– Правильно! — радісно кричав у відповідь Андрій, ще не вірячи у своє щастя. — А коли мені можна повернутись?
– А коли ти хочеш?
– Хотілося б сьогодні? – відповів Андрій.
– Можна і сьогодні. Але пам’ятай, що ти мені обіцяв.
– На все життя запам’ятав.
— Спатимеш на кухні.
– Довго?
— А поки що я до тебе знову не звикну.
– Як скажеш. Ти головна.
Після цього Марія зателефонувала Сергію та розповіла йому свій план. Він погодився, але свою думку щодо цього висловив.
— А ти, здається, злопам’ятна, — весело сказав він.
— Не злопам’ятна, а справедлива, — сказала Марія. — Чому тільки я мала страждати. Нехай і він відчує це.
— Може, й так, — погодився він. — Але це не моя справа. Я згоден. Отже, за тиждень?
— За тиждень, — відповіла Марія.
Найбільше поверненню Андрія раділи діти. Спочатку вони, звичайно, насторожено поставилися до його появи вдома. Але потім, коли почали щодня отримувати від нього подарунки, заспокоїлися. А ще їх дуже тішило те, що тато живе на кухні.
— А тато тепер завжди на кухні житиме? – запитала дочка.
— Завжди, — впевнено відповіла Марія.
– А чому? – Не розумів син.
— Тому що,— відповіла Марія, кидаючи погляд на Андря,— тато тепер в нас універсальний кухонний комбайн. Приготувати їжу. Помити посуд. Випрати. Адже всім цим займається тепер він. То де ж йому й жити, як не на кухні? Кращого місця й не вигадаєш.
Андрію, звичайно, не подобалося те становище, яке він обіймав у сім’ї. Але він терпів. А коли чув таке, мило посміхався у відповідь, розводив руками і мовчки хитав головою.
«Нічого нічого,— думав він,— буде і на моїй вулиці свято. Мені б тільки довести справу до одруження, а там побачимо, хто з нас кухонний комбайн».
Тиждень пройшов непомітно. Андрій, як завжди, повернувся з роботи додому. Дорогою зайшов у магазин, купивши все необхідне для вечері. Нагодувавши дітей, він уже хотів зайнятися з ними уроками, як раптом у квартиру зателефонували.
– Мама? — здивувався Андрій, коли відчинив двері. – Навіщо ти тут? А це що? Валіза?
– Твоя дзвонила, – відповіла мама. – Сказала, що пішла від тебе, і просила допомогти. А у валізі — речі мої. Поки ви не вирішите, як далі житимете, я з тобою тут поживу. Допоможу із дітьми.
Андрій одразу ж зателефонував до Марії.
Вимагав пояснень. Дізнався, що Марія закохалася у Сергія і кудись поїхала з ним.
— Ось такі справи, Андрійку, — додала Марія, — я закохалася. І все завдяки тобі.
– Мені? Чому мені?
— Ну, як же! Це ж ти сказав, що якщо зі мною таке станеться, то ти зрозумієш і пробачиш.
– Я не це мав на увазі! – кричав Андрій.
– Ось як? — здивувалася Марія. – А що?
— Я мав на увазі, що вибачу тебе, коли ти повернешся! А не коли ти підеш!
— Так у тому й річ, що я, може, ще й повернуся, — відповіла Марія. – Чому ні? Ти чекай. Головне, що ти вже заздалегідь пробачив мені. Так?
– А діти! – закричав Андрій.
– А що діти? Я з ними поговорила. Вони щасливі. Тому що я строга і нічого їм не дозволяю. А ти добрий і дозволяєш їм усе. Подарунки даруєш щодня. Вони сказали, що я можу спокійно їхати і ні про що не думати. Вони обіцяли поводитися добре. Дуже радіють, що відпочивають від мене.
— Ти вирішила їх повісити на мене? З якого дива? Чому?
— Ти довів, що є добрим батьком. До того ж, ти тепер у батьківському комітеті. І ти сам казав, що тебе там усі поважають. І правильно. Чоловіки – найкращі педагоги. А з мене який педагог. Сміх один.
— Я сподіваюся, що ти не назавжди їх покинула!
– Ні звичайно. Як ти міг подумати про мене? Я їм мати. Ну все. Мені ніколи. Посадка в літак розпочалася. Щодо дітей ми згодом поговоримо. Бувай. Мамі привіт. Скажи їй, що я на неї не гніваюсь.
Андрій почув довгі гудки і замислився. Він намагався зрозуміти, з якого дива, чому, навіщо він повернувся до Марії. І дійшов висновку, що єдине розумне пояснення того, що сталося, — помутніння його розуму. І що тепер йому робити, він не знав.
«Як так вийшло, що я захотів повернутися до дружини? — подумав тоді Андрій. – Хто відповість мені?!