Аліна легко повела чоловіка з сім’ї, але не чекала таких наслідків. Хотіла отримати гроші, а отримала чоловіка-невдаху з двома дітьми

Аліна з цікавістю розглядала Степана Петровича.

“А що! – думала вона. — На мою думку, так дуже нічого. Молодий, щоправда. Рано у великі начальники вибився. Йому скільки зараз? Сорок? Малувато буде. Хіба це вік для серйозного керівника? П’ятдесят було б краще. Але в іншому. Хоч куди. До того ж одружений та має двох дітей. Те що потрібно!”

Аліні – двадцять шість. Але вона вже тричі була одружена. І всі три рази вдало. І щоразу вона відводила чоловіка із сім’ї.

Вперше вона вийшла заміж відразу як тільки їй виповнилося вісімнадцять, і вона приїхала підкорювати Київ. Шлюб проіснував недовго. Вже через півроку Аліна була вільною жінкою з квартирою в центрі Києва, з дачею та значним рахунком у банку.

Вдруге Аліна вже заміж не поспішала. Тільки в двадцять два вона наважилася повторити цей крок. Рік з невеликим мучився другий чоловік Аліни зі своєю дружиною, потім плюнув на все і пішов від неї, залишивши їй удвічі більше, ніж перший чоловік.

Третє розлучення дало можливість Аліні не тільки багаторазово збільшити своє матеріальне становище, а й відчути себе всемогутньою в плані підкорення чоловічих сердець.

Аліна, у свої двадцять шість років, дивилася на світ не розгубленими і здивованими очима, а впевненим, всезнаючим, всевидячим і трохи примруженим, мудрим поглядом фатальної жінки. Правда, цей свій мудрий погляд вона вміло ховала на людях, приймаючи образ наївної та безневинної дівчинки, що дивиться на світ широко розплющеними очима.

Майже півроку тому вона вийшла на пошук свого чергового, четвертого чоловіка. І знайшла! Степана Петровича! У свої сорок років він власник, а за сумісництвом і генеральний директор безлічі якихось дуже серйозних фірм. Одружений, має двох дітей.

Тут необхідно сказати, що бідні невдахи, а також неодружені та бездітні чоловіки Аліну не цікавили в принципі.

Чому? Ну, що стосується невдах по життю, без становища у суспільстві та значного достатку, то з ними і так все зрозуміло. А ось що стосується неодружених і бездітних, то, на думку Аліни, більша частина успіху в її справі залежить від того, що чоловік обов’язково має залишити заради неї і дружину, і дітей. Залишає, отже, все гаразд.

Тільки в цьому випадку Аліна розуміла, що остаточно закрутила голову нещасному і тепер запросто може вити з нього мотузки. Ось чому бездітні та неодружені мільйонери Аліну не цікавили.

Знайомство з майбутнім чоловіком Аліна завжди починала зі знайомства з його дружиною. Чоловік ще не знав, що Аліна поклала на нього око, а вона вже ставала найкращою подругою його дружини.

Саме за такою схемою і працювала Аліна. Спочатку вона знайомиться із дружиною своєї жертви. Втирається до неї у довіру. Стає чи не найкращою подругою, а може, навіть і єдиною. Ну, а в кінці, відводить від неї чоловіка.

А вже ставши дружиною, вона починає не по-дитячому виносити своєму чоловікові мозок і серйозно тріпати йому нерви. Доводячи його таким чином до стану, коли він готовий на все, аби позбутися своєї другої половини.

Жодних шлюбних контрактів Аліна ніколи не укладає. Та їй і не пропонують. Вміє Аліна так себе поставити з чоловіками, що вони і без будь-яких договорів на будь-що готові, аби стати її чоловіком.

– Шлюбні договори? — здивовано знизує плечима Аліна, коли чує від когось про подібні юридичні тонкощі. — Це для людей зі слабкими нервами. Кому ці жертви потрібні? Заради чого так ризикувати? Якщо чоловік наполягає на шлюбному договорі, це означає одне, що і задарема не потрібний. І йде він лісом.

Мої чоловіки про шлюбні договори навіть не заїкаються. Та в них і думок таких нема. А якщо якийсь доброзичливий і запропонує їм подібне, з найкращих, так би мовити, міркувань, то вони у відповідь тільки розсміяються і попросять його не лізти в свої справи.

Руслана — дружина Степана Петровича якось дуже швидко порозумілася з Аліною. Дуже швидко. Аліні б уже тоді замислитися над цим. Але… Не замислилась.

Мало того, що Руслана охоче пішла на зближення з Аліною, так вона ще й чоловіка свого, Степана Петровича, з нею познайомила. І не просто познайомила, а з великою радістю. І надалі Руслана робила все для їхнього зближення. Вона й Аліні розхвалювала свого чоловіка, і Степану Петровичу не втомлювалася говорити, яка Аліна добра і мила жінка.

— Ти не дивися, Аліно, що Степан Петрович такий суворий, — казала Руслана подрузі. – Це все видимість. Насправді він – це одна суцільна доброта і щедрість. Спокійний. Слова поганого не скаже. Щоб там руку підняти чи ще чогось, так цього немає і не буде.

Усе це, звісно, ​​було не правдою. Степан Петрович був злою, жадібною і дуже грубою людиною. І недоліків цих своїх анітрохи не соромився. Він був повною протилежністю до того, що говорила про нього Руслана. Але Аліна чомусь вірила всьому, що розповідала про Степана Петровича його дружина. Їй і на думку прийти не могло, що її так нахабно обманюють.

Вішала локшину на вуха Руслана і своєму чоловікові щодо Аліни.

— Трохи наївна, правда, — казала Руслана чоловікові. — Ну, так це від зайвого милосердя. Життя ще не знає, от і бачить у всіх людях винятково собі подібних.

– Це яких? – не розумів Степан Петрович.

– Чесних, добрих, чуйних, – перераховувала Руслан. – Безкорисливих. Всепрощаючих! А знаєш, що мені найбільше в ній подобається?

– Що? – Зацікавився Степан Петрович.

— Її моральна чистота , — захоплено говорила Руслана. — І це за такої зовнішності. Погодься, Стьопа, вона дуже гарна.

— Ну, загалом, гарна, — неохоче погоджувався Степан Петрович.

– Не загалом, – обурювалася Руслана, – а я красивішої за неї не зустрічала. Дивно, як це вона ще незаміжня. Боюся, що нелегко їй буде у нашому суворому світі. Навколо стільки брехливого і грубого. А вона така тонка, глибоко відчуваюча натура. І при всьому цьому вона ще й дуже багата.

— Багата, кажеш? – Зацікавився Степан Петрович.

— Я тут навела про неї довідки, — сказала Руслан, — і з’ясувала, що вона багатезна.

І Руслана назвала чоловікові цифру, яка в рази перевершувала справжній стан справ.

— Ось закохається в якогось в якогось пройдисвіта, — тривожним голосом говорила Руслана. — Бідолашна дівчинка. Шкода буде, якщо негідна людина якоюсь звабиться її молодістю, її красою непорочною, її багатством, її духовною чистотою і моральністю, візьме її і погубить. На мою думку, такий скарб повинен дістатись тільки дійсно гідній людині. А ти як думаєш?

– Згоден з тобою, – відповів Степан Петрович, – Аліна гідна бути щасливою.

— Допоможи їй, — казала Руслана. — Стань їй добрим та мудрим другом. Щоб уберегти її від сам розумієш, чого.

— Ну, якщо ти сама так хочеш, — відповів Степан Петрович.

— Хочу, — впевнено казала Руслана.

Руслана вийшла заміж за Степана Петровича десять років тому. Вийшла не з любові, а тому, що відчувала тоді великі фінансові труднощі, вирішити які й дозволило це заміжжя. І Руслана тоді мала два шляхи. Чи заміж за Степана Петровича, чи під суд. Руслана навіть заплющила очі на те, що Степан Петрович мав двох дочок від першого шлюбу.

Дівчата свою мачуху ненавиділи і всіляко насміхалися з неї. Степан Петрович, звичайно ж, бачив все це, але не втручався, бо любив своїх дочок і дозволяв їм усе.

Руслана змушена була все це терпіти. Втекти від чоловіка вона не могла все з тих же фінансових причин. Та й нікуди їй було йти. Але, зрештою, Руслана так втомилася від цього, що вже готова була втекти куди завгодно ні з чим, як раптом… У її житті з’явилася Аліна.

Руслана одразу зрозуміла, що це за людина і, звичайно, вирішила використати цей шанс.

Три місяці пролетіли непомітно. За цей час Аліна за допомогою Руслани серйозно закрутила голову Степану Петровичу, і він зробив їй пропозицію.

– А як же Руслана? – Вигукнула Аліна. – А ваші діти? Адже їх у вас двоє?

На це Степан Петрович відповідав щось незрозуміле, що його любов до Аліни настільки велика, що він уже нічого не розуміє, а любить тільки її і начхати йому на все інше.

— Але ж Руслана — моя найкраща подруга! — ламаючи руки, вигукувала Аліна.

— Вона все зрозуміє, — запевняв Степан Петрович, — і вам ніхто не заважає й надалі залишатися подругами. Але мені зараз, Аліно, повір, не до Руслани. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Щодо Руслани не турбуйся. Руслана – це не проблема. Вважай, що жодної дружини у моєму житті немає.

І Аліна погодилася. Не відразу, звісно, ​​лише після того, як зобразила на обличчі болісне переживання за Руслану та її двох дітей. Ну, а як не погодитися? Адже все йшло, як завжди, як і в попередні рази.

Розлучення пройшло якось дуже легко. Аліна навіть не очікувала, що все буде так швидко.

– Вже? — здивовано спитала вона Степан Петровича, коли той повідомив, що дорога на їхнє щастя вільна.

— Кохання дає сили не просто долати будь-які перепони, — відповів майбутній чоловік Аліни, — але й дозволяє робити це дуже швидко. Крім того, все можливо, коли в справу вступають великі гроші. Ти не уявляєш, чого мені вартувало вмовити її на розлучення. Я навіть не знав, що вона так любить мене. Чесно кажучи, за ті десять років, що ми разом, і я, і діти добряче попсували їй нерви.

– Я тебе обожнюю, – сказала тоді Аліна.

Вже за тиждень було їхнє весілля. Наступного дня Степан Петрович повідомив Аліні багато цікавого. Тоді Аліна дізналася, скільки обійшлося Степану Петровичу розлучення.

– Ти з глузду з’їхав! – Закричала Аліса. — Для чого ти дав їй стільки?

— Інакше вона не погоджувалась, — відповів Степан Петрович. — А процес розлучення міг затягтися на дуже довгий термін. А я так хотів бути поряд з тобою якнайшвидше.

— Але ти віддав їй все, — не заспокоювалася Аліна.

Аліну можна зрозуміти. Все, що зараз опинилось у Руслани, все це Аліна сама розраховувала отримати.

— Із чим ти залишився? — дивувалася Аліна.

— Та загалом ні з чим, кохана, — відповів Степа Петрович. — Тому що капітал, що залишився, належить моїм дочкам. Вони успадкували його від матері. Але яке це має значення? Адже ми кохаємо одне одного. І тим більше, я знаю, ти дуже багата жінка. Гадаю, нам і твоїх грошей вистачить.

— Я не зрозуміла, — голос Аліни тремтів. — Від якої матері та що успадкували твої діти? Хіба Руслана – не їхня мама?

– Мачуха! — радісно вигукнув Степан Петрович. — Я ж одружився з нею через рік, як став удівцем. Свого часу я вигідно одружився з дуже багатою жінкою. Умовою вона поставила, що я вдочерю її маленьких дівчаток. Чоловіка у неї ніколи не було, ну ось вона одна з ними і мулялася, поки мене не зустріла.

А що мені? Я люблю дітей. Тим більше, що сам їх мати не можу. Ось і вдочерив. А за рік став удівцем. За заповітом дочкам діставалася половина. А свою половину я дав Руслані. Інакше вона мене не відпустила б.

— Та як же не відпустила! – Кричала Аліга. – Чому не відпустила? Куди б вона поділася?

— Звичайно, — погоджувався Степан Петрович, — я розумію, що нас все одно розвели б і розвели з меншими витратами. Але це довго.

— Нічого, — казала Аліна, — я б зачекала.

— Але я не міг чекати, моя дівчинко, — захоплено говорив Степан Петрович і ліз обійматися. — Та й хто на моєму місці погодився б чекати, коли вже зараз є можливість мати таку красу, як ти. Аліно, любов моя, повір, що ти вартуєш цих грошей.

— Звісно, ​​вартуюю, — кричала у відповідь Аліна. — Але тільки де ці гроші? Адже вони не в мене? Ти хоч розумієш, що накоїв?

— А наше кохання все витримає, — спокійно відповів Степан Петрович і знову ліз до Аліни обійматися. – А гроші, що!? Нам та твоїх грошей для щастя вистачить. А дівчаткам нашим, я певен, ти будеш доброю мачухою.

Аліна проплакала всю ніч. Найбільше її засмутило не те, що вона стала дружиною по суті бідного невдахи, і не те, що вона тепер була мачухою двох химерних дочок цієї недалекої людини, а те, що поряд з нею останнім часом була жінка, яка своєю хитрістю та підступністю набагато перевершувала Аліну.

Аліна подала на розлучення.

На розлученні Аліна втратила небагато. Але сам процес був довгим та нудним.

Майже чотири роки тяг Степан Петрович з розлученням. За цей час Аліна дуже здала.

І, ставши знову вільною жінкою, дивлячись на себе в дзеркало, Аліна дуже переживала не за гроші, ні, а за роки, витрачені на Руслану і Степана.

Вона дивилася на себе в дзеркало і розуміла, що у свої тридцять років вона бачить у дзеркалі… сорокарічну жінку.