– Але зараз все добре! У тата – зарплата хороша, квартира велика. Мама працює. Я їх онука ношу! Невже він так сильно їх об’їсть?

Первістка Діана народила в 18 років, примудрившись завагітніти перед самою відправкою Антона в армію. Бабусі з обох сторін дружно закричали: народиш – сама будеш плюхатися!

– Ми тебе виростили, тобі про навчання треба думати. Ну куди тобі зараз дитина? Потім народиш. – застерігали Діану Герман Тихонович і Алла Василівна.

– Мій син в армії! І не факт, що дитина його. У мене своя життя, не вплутуй мене в це. – прямо повідомила дівчині мама Антона Ольга Олегівна.

Діану забрала до себе тітка по батьківській лінії. Бездітна 38-річна жінка, яка присвятила своє життя роботі й не стала засуджувати свого брата:

– Їх можна зрозуміти – часи важкі були, коли ти народилася. Стільки сил в тебе вклали. Бувало, їм їсти нічого було, мій брат ночами вагони розвантажував, щоб на шматок хліба заробити. А я тоді думала – як добре, що у мене нікого немає, не треба жили собі рвати.

– Але зараз все добре! У тата – зарплата хороша, квартира велика. Мама працює. Я  їх онука ношу! Невже він так сильно їх об’їсть? – стримуючи сльози, питала Діана у тітки.

– Вони тебе виростили, зараз хочуть для себе жити. Не засуджує їх. Дивись, одумаються.

Батьки Діани не схаменеться. Дівчина зібрала нехитрі пожитки та перебралася до своєї тітки. Згодом в кімнаті Діани з’явилося кілька кліток, а в будинку могло жити одночасно до семи братів наших менших. Алла Василівна лікувала тварин, стерилізувала їх і пристроювати в хороші руки.

Герман Тихонович, з від’їздом дочки й на тлі захоплення дружини, намагався бувати вдома якомога рідше. Під час чергової відлучки чоловік знайшов собі іншу жінку.  Алла Василівна залишилася одна зі своїм волонтерством.

Коли Антон повернувся з армії, його синові був рік і п’ять місяців. За час його відсутності, його мати не бачила онука жодного разу. Батьки Діани приїхали два рази – більше у них часу не було. Антон влаштувався на роботу в автосервіс і хотів йти вчитися заочно, але не вийшло. Діана вела господарство. Жила молода сім’я у тітки Діани. Коли син пішов в дитячий сад, а Діана влаштувалася на роботу, її тітка вирішила переїхати в інший регіон. Пара зняла квартиру.

Через якийсь час не стало бабусі Антона. Ольга Олегівна розпорядилася нерухомістю на свій смак: квартира була виставлена ​​на продаж, а виручені кошти пішли на ремонт житла жінки й на різні блага – шуба, телевізор, ікра на вечерю. Антон просив у своєї матері, щоб вона не продавала нерухомість. Він пропонував їй щомісяця платити гроші, а потім і викупити квартиру.

– Щоб там ця твоя  повія жила? Ні, сину. Якщо ти такий довірливий, то це не означає, що я така! Чому я через вас повинна відмовитися від нормального життя? Від ремонту, щоб як у людей був? Або ви мені ремонт зробите? – розсміялася Ольга Олегівна у відповідь на прохання сина.

У 2007 році у Діани й Антона народилася дочка. Старшому сину було 6 років. Антон почав їздити на будівництво, щоб заробити на житло. Перша поїздка була невдалою – відпрацювавши три місяці й отримавши за цей час третину обіцяної суми. За час, поки чоловіка не було, Діана з немовлям на руках влізла в борги. Наймана квартира змінилася на кімнату.

На той час Алла Василівна вже жила одна в трикімнатній квартирі. Але там для дочки, зятя та онуків місця не було. Точніше, місце було. Одна кімната і собаки по-сусідству.

– Чому я повинна через вас гнати нещасних тварин на вулицю? Гаразд вони – плодяться, не розуміють. Але ви повинні були розуміти – куди народжуєте, якщо за душею ні копійки? Діана, я вам кімнату виділила. Не хочете з собаками жити – не живіть. Квартира моя – мої правила. Я вас не змушую! – обурилася Алла Василівна на прохання дочки прихистити їх сім’ю і прибрати собак на час, поки Антон роботу не знайде.

До Ольги Олегівні – теж було не можна. Там робітники клали італійську плитку. Вона не хотіла поспішати з ремонтом і допомогти родині сина – «ви знали, коли народжували, це не мої проблеми, я нікому нічого не винна».

З останніх сил, затягнувши ремінь де тільки можна, Діана з Антоном позичили гроші на навчання Антона на водія фур. Їх знайомий вивчився і його відразу працевлаштували. Це були останні важкі пів року в житті молодої сім’ї. Вивчившись, відразу після отримання прав Антон поїхав на роботу за кордон. Тільки вже за рекомендацією того самого знайомого.

До 2015 року Антон купив для сім’ї квартиру. Без допомоги банків і родичів. Син закінчував 9 клас,  дочка – другий. Діана, знала ціну грошам завдяки тому часу, коли їх зовсім не було, кожну заощаджену копієчку вона й зараз відкладає. Зараз, коли Антон за рейс отримує від 20 до 30 тисяч, а Діана працює комірником на продовольчій базі й заробляє 8 тисяч  на місяць, проблем з грошима у сім’ї немає. У кожного з подружжя свій автомобіль, у дітей – по окремій кімнаті. Раз на рік вони всією сім’єю їздять відпочивати.

Єдиний родич, з яким у подружжя збереглися відносини, це та сама тітка, у якої вони знайшли притулок  в ті нелегкі часи. І їй достатньо зателефонувати й тільки заїкнутися про свої потреби, як Діана кидає все і мчить допомагати тітоньці.

І якщо у Діани й Антона все налагодилось, то для Алли Василівни та Ольги Олегівни настали важкі часи. Маму Діани попросили дати дорогу більш молодому фахівцеві. І єдине місце роботи, яке знайшла жінка передпенсійного віку – гардеробниця в дитячій поліклініці. Від утримання чотириногих хвостатих їй довелося відмовитися: себе якось прогодувати нема на що стало. Грошей на ремонт загиджених кімнат, щоб здати їх постояльцям – взяти не було звідки. Алла Василівна зважилася зателефонувати доньці, яку не бачила вже багато років.

– Мамо, нехай тобі твої собаки допомагають. – відрізала Діана. – Хочеш грошей – йди подавай на аліменти. Добровільно – вибач, рука не підніметься.

У Ольги Олегівни ситуація була аналогічна. З тією лише різницею, що жінка вийшла на пенсію і не могла змиритися з тим, що доведеться почати вести більш скромний спосіб життя. А навіщо намагатися економити, якщо є дорослий син! Ольга Олегівна почула аналогічне побажання. З однією лише різницею – їй пропонувалося відколупувати зі стін італійську плитку і їсти її. Адже свого часу ця плитка була важливіше, ніж допомогти синові.

Діана з чоловіком налаштовані рішуче – поки немає рішення суду про призначення аліментів, вони нікому нічого не винні. Як і їм раніше ніхто нічого не був винен. Діти Діани не знають своїх бабусь – їм було ніколи спілкуватися з внуками. У однієї – собаки. У другої – «не рідні» це внуки, і ремонт важливіше. Зараз ці дві жінки, матері дорослих дітей і бабусі двох внуків, самотні й нікому не потрібні. І дивуються – чому це їх діти їм нічого не винні?

За що боролися? Що посіяли? Кожен з героїв по-своєму правий: допомагати чи ні, коли просять про допомогу, особиста справа кожного. Ось тільки толку-то від цієї правоти?