– А знаєте, моя дорога теща, ваша дочка – розпещена ледарка, – заявив мені зять

Єдину улюблену дочку я балувала і не шкодую про це. Віка росла веселою, життєрадісною дівчинкою.

Готувала я сама – мені було нескладно зварганити легку вечерю на двох. З обідом Віка справлялася самостійно – варила напівфабрикати, робила яєчню, іноді їла у шкільній їдальні.

З прибиранням теж все було просто – мінімум меблів та робот-пилосос легко вирішували питання. У нашому будинку ніколи не було килимів, меблів з м’якою оббивкою, масивних люстр та статуеток, які вимагали б догляду.

Коли на третьому курсі Віка заявила, що виходить заміж за свого Кирила, я легко це прийняла. Дівчинка моя посміхалася, пурхала. Майбутній чоловік стояв твердо на ногах, стабільно заробляв.

Ми зі сватами влаштували молодим шикарне весілля. Після медового місяця молодят затягли будні.

– Привіт, мамо, може, прийдеш до мене в гості? – запропонувала мені якось донька, зателефонувавши.

– Із задоволенням, а чоловік не буде проти? – запитала я і почала вигадувати що б таке смачненьке купити доньці.

– Ні, звичайно, просто він поїхав на два дні у відрядження, а мені нудно, – сказала Віка. Її голос здався мені сумним.

Увечері я набрала фруктів, солодощів та смачної риби в супермаркеті та вирушила до доньки. Двері мені відчинила моя дівчинка.

Коли я побачила ситуацію, у мене перехопило подих. Такого інтер’єру я більше не бачила ніде. У кожній кімнаті замість лаконічних плафонів висіли люстри у версальському стилі.

На підлозі лежали розкішні килими, в кутках стояли чарівні фігурки. Меблі були частково різьблені з дерева, частково м’які. Повсюди були величезні плюшеві пилозбірники – чоловік дарував Віці ведмедів та зайців. А найжахливіше – на трюмо, тумбах та столах стояли дрібні скульптурки.

У квартирі була велика кількість меблів. Мій робот-пилосос, який звик до вільної порожнечі, тут би просто задихнувся. Дочка перехопила мій погляд.

– Незвичайно, правда? – запитала вона.

– Дуже. Доню, а як ти з усім цим справляєшся? – запитала я, і Віка засумувала ще більше.

Я думала ми спокійно посидимо і побалакаємо. Але говорила здебільшого я, а вона невпинно щось намивала.

Якщо падала крихта, вона відразу кидалася її замітати. Це було так несхоже на мого життєрадісного ледаря. Мені так хотілося, щоб Віка мені щось розповіла про себе, але їй і розповісти не було про що.

З інституту вона мчала додому, де вона мала готувати і протирати нескінченні статуетки, чистити килими. Не дивно, що Віка так сумувала.

На мене справило гнітюче враження те, що я побачила. Тяжке відчуття посилилося, коли я прийшла на чай у присутності Кирила. Він був ласкавим до своєї молодої дружини, але вимагав обслуговування. І постійно м’яко критикував, то чашку погано помила, то кекс не допекла, то в спальні “пилюка, зайти неможливо”.

Як допомогти дочці я не знала. Тож вирішила звернутися до Кирила. Його відповідь мене здивувала.

– А знаєте, дорога теща, ваша дочка розпещена ледарка! – заявив мій зять.

– Вона не ледарка, але ти поклала на неї непосильну ношу, – обережно почала я.

– Непосильна? Вона не працює, сидить постійно вдома. Що їй ще робити? – обурився Кирило.

– Тим, що належить дівчині в 21 рік. Вчитися, ходити в кіно, спілкуватися з подругами, – спокійно відповіла я.

– Ну ні, це все дурниці. Ви краще не лізьте у наші стосунки. Я привчу вашу дочку бути гарною господинею, – відмахнувся від мене зять.

І більше лізти я не стала. Ось тільки голос моєї доньки по телефону ставав дедалі сумнішим. Я так сумувала за її заливистим сміхом.

Майже рік моя дочка трималася і намагалася бути доброю дружиною цього любителя килимів та пухнастих іграшок. Якось вона зателефонувала мені рано-вранці.

– Мамо, так жити нестерпно. Я ненавиджу всі ці килими та іграшки. Я цілими днями трясу з них пилюку, але все одно все погано, – мало не плачучи говорила моя дівчинка.

– Ти вдома? Будь там, я їду, – сказала я і завела машину. Цього дня я чекала вже давно.

Весело і задерикувато ми занурили в машину речі моєї дочки. Кирила вдома не було, за тим, що відбувається, розгублено стежила його мати. Як виявилось, саме її візит та “м’яка” критика переповнили чашу терпіння Вікі.

– Якщо ти все ж таки вирішила піти, забери хоча б іграшки, які дарував тобі мій син, – сказала сватя, вказуючи на двох величезних слонів, трьох ведмедів та зайця.

Віка заперечливо похитала головою. Більше ніяких пилозбірників, шепотіла вона, вибігаючи з ворсисто-плюшевої квартири.

Увечері ми відзначили її відхід від чоловіка чудовою вечерею. Кирило багато разів дзвонив і навіть приходив до нас, але марно. Потім його спроби повернути дружину припинилися, а в його очах вона так і залишилася ледаркою та грязнулем.