– А ти в цій квартирі ніхто, тому маєш платити нам за оренду, – заявили мені батьки

Повернулась до батьківського дому, а виявилася, що мені це вже ніякий не дім, і терпіти мене там готові лише за орендну плату, не рахуючи своїх продуктів та оплати комунальних послуг.

Мої батьки ніколи не проявляли свою любов. Я думала, що вони мене люблять, просто не хочуть демонструвати це, щоб не розбалувати. Так я собі вигадала ще в дитинстві і все життя зміцнювала цю фантазію.

У мене завжди була їжа, одяг, шкільне приладдя. На свої “хочу” я регулярно чула “перехочеш”, але приймала це спокійно. Чи всім дітям їхні бажання одразу ж кидаються виконувати?

Мене водили до садка, до школи, перевіряли уроки. А ось займатися в секціях та гуртках я могла тільки в тих, де не потрібна була оплата. У нас у місті таких мало.

– У нас немає друкарського верстата, щоб ти за тиждень тут всі гроші витрачала, – просто пояснювали мені батьки.

Щодо репетиторів батьки теж не напружувалися. Мені казали, що мій єдиний обов’язок – це вчитися нормально, і з цим я маю справлятися сама.

– Я тебе прошу за мене роботу робити? От і ти до мене не лізь, – відмахувалися від мене, коли я приходила з навчанням.

Батьки вважали, що у підручниках все є, треба просто сісти та почитати як слід. А якщо мені ліньки, то ніякі репетитори мені вже не допоможуть.

Про вступ попередили одразу – лише на бюджет, а якщо провалюсь, то піду працювати. Платити за моє навчання ніхто не стане, бо це потрібно мені.

Я не поступила на бюджет, тож пішла працювати. Додому я вирішила не повертатися, бо під час вступу познайомилася з дівчинкою, яка покликала пожити разом з нею, їй батьки квартиру винаймали, а одній жити страшно і незвично.

Батьки не були проти, просто нагадали, що якісь гроші підкидатимуть лише рік, поки мені не виповниться вісімнадцять років, а далі я сама.

Щомісяця мені приходили невеликі гроші, я працювала, за квартиру не платила, зате прибирала і готувала, бо сусідка з цими навичками була погано знайома.

За рік я від неї з’їхала. У мене вже була інша робота, вона знайшла хлопця, але ми продовжували дружити. А з батьками я спілкувалася лише у свята.

Збоку, напевно, їхнє ставлення до мене здається дивним, але мене нічого не бентежило, я сприймала все нормально, на кшталт, так і має бути.

А потім я вплуталася в стосунки. Три роки хлопець просто морочив мені голову. Я втратила роботу, всіх друзів, стала плаксивою, самооцінка впала нижче плінтуса.

Я розуміла, що так довго не витримаю. Ми вже розлучалися і не раз, але він мене знаходив і змушував повернутися, коли умовляннями, а коли й силою.

Коли я почала замислюватися, що краще ніякого життя, ніж таке, я вирішила піти. Зібрала речі, які помістились у рюкзак та рвонула до батьків.

Мені потрібно було спокійне місце, де я зможу прийти до тями, відновитися, щоб продовжувати своє життя. Де я почуватимуся в безпеці.

Але батьки не горіли бажанням мене приймати. У будинок впустили, але коли з’ясували, що я надовго, заявили, що так не піде.

– А ти в цій квартирі ніхто, тому маєш платити нам за оренду, – сказали вони мені.

Я белькотіла, що не маю грошей, ледве на проїзд наскребла, але їх це не хвилювало. Я ж вже доросла, тому маю свої проблеми вирішувати сама.

Намагалася батькам пояснити, від якого кошмару я втекла, але це їм було зовсім не цікаво. Сказали, що своїх проблем вистачає, щоб ще мої вислуховувати. Отут і прийшло відчуття, яке я з дитинства заганяла всередину себе – я їм не потрібна. Це вже точно, помилитися неможливо.

Я не розраховувала на обійми та сльози радості, але думала, що мені хоча б пару тижнів дадуть, щоб прийти до тями. А мені навіть чаю не налили.

Страшно почуватися сиротою при живих батьках. Я це точно знаю. Я пішла від них, і більше не збираюся повертатися. І номери їх видалила.

Допомогли друзі, з якими я посварилася. Їм виявилося більше справи до мене та моїх проблем, ніж батькам. Я це запам’ятала на все життя.

Коли в мене будуть діти, вони ніколи не будуть на моєму місці. А ще я їм скажу, що виросла у дитячому будинку.