-А скільки я цих кроків зробила, тільки мені двері ніхто не відчинив. А зараз, коли я заспокоїлася у мами сон порушився?

У Марини дуже складні  стосунки в родині. У неї ж старший брат є,  а сама Марина народилася від другого маминого чоловіка. Здавалося б, мільйони сімей так живуть?

Але річ у тім, що мама, поживши з її батьком, знову повернулася до першого чоловіка, батька Вадима, брата Марини. На той момент дівчинці було 6 років, її брату – 10.  Марину не гнобили. Вітчим її просто не помічав, а дівчинка відчувала себе зайвою, непотрібною і прикрою перешкодою. Мама при кожному зручному випадку намагалася «наставити її на шлях істинний».

– Анатолій – свята людина, – говорила Галина Іванівна 10-ти річній тоді дочці, – він прийняв тебе в нашу сім’ю. Жодного разу нічим не дорікнув, виховує нарівні з власним сином. Ти могла б теж бути до нього уважнішою. Що ти скачеш? Наш тато тільки з роботи прийшов, він втомився, принеси йому чаю в вітальню і не шуми, сядь книжку почитай.

Спочатку Марина намагалася якось порозумітися з батьком брата: добре вчилася, прагнула красиво накрити на стіл, щось корисне зробити або принести. А потім вона просто зрозуміла, що її просто не помічали. Ну є я і є.

У вітчима брову здивовано вгору повзла при її появі, а мама чи то перед ним, чи то тому, що Марина і правда, викликала в ній тільки досаду за свою появу, вказувала їй на всі промахи, намагалася її перекроїти, підім’яти …

Не вдалося. У 18 років Марина покинула неласкавий рідну домівку. Років 10 тому не стало вітчима, брат з сім’єю живе окремо від мами, самій Маринці вже 37 років, вона заміжня, живе в достатку, ростить двох дочок і сина. А років 4 тому її розшукав і рідний батько.

– У нас з мамою і так розуміння не було, – визнає Марина, – вона вважала, що я не за того вийшла заміж, не на того вивчилася, не там працюю, не стільки, скільки потрібно було дітей народила. А тут вона просто розізлилася, коли дізналася, що я спілкуюся з батьком. Ні, з татом близьких в емоційному плані відносин теж не складається, все ж життя без нього була довгою. Але мені цікавий цей чоловік, у мене є і сестра по батькові, і брат. Тато дуже хотів познайомитися з моїми дітьми. Вони ж йому внуки.

Про те, що колись розділило батька і маму, не говорить дочки жодна зі сторін. І батько ніколи не сказав про Галину Іванівну нічого невтішного. Але мама вважає Марину зрадницею. До закидів в тому, що дочка не така, якою слід було бути, додалися ще й такі звинувачення.

– Ти йому стільки часу приділяєш, – дорікає дочці Галина Іванівна, – скільки рідна мати й чоловік, який тебе виростив, ніколи від тебе не бачили! І що ти носишся з його ногами? У нього й інші діти є, нехай вони допомагають.

У батька Марини варикоз, а її чоловік – лікар, між іншим, ось і робить сім’я те, що може для літньої людини.

– Коли ти хворієш або Вадим, – відповідає Марина мамі, – ми з чоловіком робимо для вас все те ж саме. А про батька Вадима не треба мені говорити. Не ростив, а терпів. Мене для нього ніби й не було. Як з вазою: стоїть на підвіконні, ну і нехай стоїть. Головне не зачепити, щоб не впала і не розбилася.

Галина Іванівна зараз на пенсії, їздить на дачу, не бідує: допомагають діти. А ось з онуками від дочки у неї теж не все гладко. Діти Марини до бабусі їздити зайвий раз не хочуть. І вона їх бачити не прагне, хоча неухильно вимагає, щоб зовнішні пристойності дотримувалися: на свята збиратися повинна вся сім’я, відвідувати її повинні внуки хоча б раз на місяць і так далі.

– Вона вся розчинилася в дітях брата, – каже Марина, – ну й добре б. Ближче їй син, це зрозуміло. Але що тоді вимагати від мене? Місяців 7 тому ми з нею знову посварилися. Міцно. І знову через батька.

Тоді на роботі у Марини трапився аврал. Про чоловіка, практикуючого хірурга і мови немає, старші дівчатка Марини були влітку на спортивних зборах, а молодший син підхопив вітрянку. Марині треба на роботу, а 5-ти річного сина нема з ким залишити.

– Тато тоді мені й запропонував, – говорить Марина, – що він з внуком буде сидіти. Я погодилась. І треба було на третій день мамі до нас заїхати. Ось року 4 не приїжджав і тут – нате. Двері відчинила, увійшла, побачила, розвернулася і пішла. А ввечері по телефону влаштувала мені грандіозний скандал.

Посварилися жінки серйозно. Марина, охолонувши, спробувала через тиждень маму набрати – трубку не взяла.

– Просто на мої дзвінки не відповідала, – каже Марина, – весь місяць. Потім чоловік вже мене до неї повіз. Бачу, що вона вдома, до вічка підійшла, а двері не відкрила. Ну я теж не залізна. Я дзвонити перестала.

Після цього Галина Іванівна зрідка телефонувала тільки старшим внукам від дочки. Але ні про Марину, ні про молодшого внука не питала.  А позавчора Марині подзвонив старший брат. І теж вважав за свій обов’язок сестру відчитати за черствість і байдужість.

– У мами на нервовому ґрунті сон порушився, – каже Вадим, – вона не молода, а ти дочка. Ти повинна першою піти на примирення. Це дочірній борг. Так, у вас складні стосунки, але вона – наша мама. Так що, будь добра, приїдь до неї та помирись. Перший крок повинен виходити від тебе.

– А скільки я цих кроків зробила, – дивується Марина, – тільки мені двері ніхто не відчинив. А зараз, коли я заспокоїлася у мами сон порушився? І головне, що все залишиться як і раніше. Я буду спілкуватися з татом, я буду зрадницею. Так навіщо це примирення? Для галочки? Не питання визнати провину, тільки в чому вона?

До мами Марина з’їздити поки так і не зібралася з духом. Як вчинити не знає. І соромно: з одного боку мама ж, і не відчуває своєї провини, а Галина Іванівна напевно чекає, що дочка буде каятися.

– А у чому? – каже Марина, – В тому, що багато років тому мама сама зробила помилку, якої ось уже 37 років недавно стукнуло?