– А от і не брешіть! Мій дядько полетів, а ви – незнайома людина, схожа на дядю голосом
Ми з чоловіком працюємо цілими днями. Наш син Вадим досить самостійний та відповідальний хлопчик. Йому сім років. Вадим після школи, яка знаходиться через два будинки від нас, самостійно йде додому, закриває двері, робить уроки та чекає нас з роботи. Ви можете мене засуджувати, але наші батьки ще працюють і нікому сидіти з дитиною після школи.
Минулого місяця на тиждень у відрядження в наше місто приїхав мій старший брат. Він на час відрядження зупинився у нас. А в день від’їзду Віталік розповів мені кумедну історію:
Коли у двері подзвонили, Вадим робив уроки. Тут же пролунав другий дзвінок, Вадим побіг до дверей.
– Хто там? – запитав він насторожено.
– Твій дядько, – пролунав за дверима веселий голос. – Відкривай, давай.
– Який дядько? – здивувався Вадим.
– Рідний. Мамин брат. Ну, годі, відкривай вже.
– Не відкрию … – хлопчик зробив від дверей крок назад. – Мамин брат, між іншим, сьогодні вранці поїхав. Полетів до Харкова.
– Досить! – голос за дверима став нервовим. – Це я, дядько Віталік. Чуєш? У мене рейс відклали, на шість годин.
– А от і не брешіть! – Вадим був налаштований рішуче. – Погода у нас хороша, льотна. Так що дядько полетів. А ви – незнайома людина, схожа на мого дядю голосом. Я казку про вовка і козу ще в дитинстві читав.
– Яку козу? Вадим, ти чого? Не віриш, що це я – подивися в вічко!
– Я до нього не дістаю, – зізнався хлопчик. – Я тільки в першому класі.
– Так знаю! Ти піди на кухню, візьми табурет, і подивися. Ну!
– А ось і не буду, – упирався Вадим. – Мені дядько Віталік сказав, щоб я навіть не розмовляв з незнайомцями. А якщо що, дзвонив відразу мамі чи татові. Або кликав на допомогу! Мені дзвонити або кричати?
– Тьху ти! Навчив на свою голову! – Віталік провів пальцем по металевих дверях. – Вадим, ти відкриєш чи ні?
– Ви нам двері не тріть, – видав раптом Вадим. – Ці двері тато з дядьком цілий день вішали. Я все-таки зараз закричу.
– Почекай! – раптом сказав Віталік. – Ти краще мені подзвони. У тебе ж мій номер є. І почуєш, як дзвонить мій телефон прямо за цими дверима.
Вже через п’ять хвилин Вадим з Віталіком пили чай на кухні.
– Так … – зітхав Віталік. – А якби не було у нас мобільних телефонів? Довелося б мені назад в аеропорт їхати …
– Нічого … – спокійно відповідав племінник. – Як-небудь розібралися б …
– Кошмар …