-А хіба у мене є дід? Ти ж казала, що у тебе немає рідних…

– Мамо, що за лист ти постійно ховаєш?

– Це з села, від діда, – махнула вона рукою і продовжила готувати вечерю.

– А що у мене є дід? Ти ж казала,що у тебе немає рідних…

Мама на мить припинила нарізати овочі, а потім продовжила з подвоєною швидкістю.

– Ну є… і що? Багато років тому я поїхала з дому, значить тоді я їм не потрібна була, а зараз повинна все кинути і помчати йому на допомогу.

Вона заплакала, а я не знала що сказати. У нас було не прийнято говорити про її родину. Я лише знала, що мама приїхала в місто відразу ж після школи, працювала, вчилася, жила в гуртожитку, потім з’явилася на світ я, а батько нас залишив ще до мого народження.

Мама й дотепер тримала образу на своїх родичів, а мені і запитати навіть не було  в кого, що ж сталося тоді, багато років тому.

Увечері, коли мама заснула, я забрала тихенько лист з її кімнати і прочитала, почерк був гарний, явно не належав старій і хворій людині. Писали, що дідусь зовсім зліг, йому необхідний хороший догляд та дорогі ліки. Просили маму забути колишні образи і свою гордість, адже йшлося про життя людини.

Підпису не було. Я глянула на адресу. Це село знаходилося зовсім недалеко від нашого міста, у подруги була дача в декількох кілометрах від нього. По шкірі пробіг холодок … я часто їздила до неї в гості, а зовсім поруч жив дідусь, ну як же так, чому мама так вчинила з нами …

На наступний день я як завжди з ранку зібралася в університет, тільки захопила з собою ще гроші та сумку з змінними речами і відправилася на автовокзал.

Вийшовши з автобуса я вдихнула на повні груди чисте, прозоре, як сльоза сільське повітря, йти довелося недовго, старий похилений будиночок стояв за кілька метрів від зупинки. Відкривши хвіртку я увійшла у двір.

– Ви до кого? – прямо під яблунею сиділа жінка років сорока, перебирала свіжозібрані гриби.

– Я до Семена Андрійовича, це мій дідусь.

– А, значить ти дочка Марти, – посміхнулася вона – ну привіт! Проходь в будинок, я чай поставлю, дід заснув після обіду. Трохи полегшало йому.

У будиночку було затишно і пахло пирогами. Поки жінка поралася біля плити, я змогла трохи її роздивитися. Вона була неймовірно схожа на маму, той самий погляд, чорне, як смола, волосся, навіть у розмові була схожа інтонація.

З жінки я перевела очі на портрет на стіні, це була стара вицвіла фотографія, де були зображені усміхнені чоловік і жінка з двома маленькими дівчатками дуже схожими один на одного.

Вловивши мій погляд жінка сказала:

– Це ми з твоєю мамою і наші батьки. Я – Софія, її сестра і твоя тітка, – посміхнулася вона.

– Дуже приємно. Чому я про вас жодного разу не чула. Мама наполегливо твердила, що у нас немає жодних родичів.

Вона зітхнула, сіла за стіл, і почала розливати чай по чашках.

– Твоя мама дуже ображена на нас. Я народилася слабкою, часто хворіла, наша мама не вилазила зі мною з лікарень, батько працював і вдень і вночі, щоб прогодувати нас і оплатити лікування. Марта жила спочатку з бабусею, а потім частенько тато залишав її у сусідки. Природно практично вся батьківська увага приділялась мені. З дитинства вона вбила собі в голову, що її ніхто не любить і нікому вона не потрібна, навіть коли все ніби як і налагодилося. Отримавши атестат, Марта поїхала в місто, більше ми її не бачили …

Вона зітхнула і додала.

– Ти пий чай, голодна з дороги напевно, зараз мої набіжать і все зметуть. Двоє діток у мене – Оленка і Сашко, одна їх виховую, давно вже питали чи є у нас хтось з рідні, ось вже зрадіють …

Того вечора я познайомилася з дідусем і двоюрідними братом і сестрою. Мені були всі дуже раді, а я нарешті зрозуміла, що це таке коли говорять про велику і дружну сім’ю, яка зібралася за одним столом. Я пробула в гостях ще кілька днів, купила всі необхідні ліки.

Кілька разів дзвонила мама і просила негайно їхати додому, але я не могла залишити діда, а тітка фізично не встигала працювати і дивитися за батьком.

– Ось вилетиш з бюджету, хто буде твою освіту оплачувати? – кричала в трубку мама – я для тебе все зробила, ночами не спала, виховувала, а де ти зараз? З людьми, які і пальцем не вдарили, щоб щось для нас зробити.

– Мамо, ти про що? Ти ж навіть адреси своєї не повідомляла їм п’ятнадцять років … чужі, рідні … Він в першу чергу мій дід. А вже події минулого пора б і забути … Йому догляд потрібен, турбота. Раз ти не їдеш, з ним буду я. До речі у тебе прекрасна сестра і племінники. Даремно ти так, мам …

Вона кидала трубку, злилася, набирала знову, але наші розмови ні до чого не приводили.

Через тиждень я повернулася в місто, треба було продовжувати навчання, у мене йшов випускний курс, а серце моє було на місці.

Гроші, які вдавалося заробити розклеюванням оголошень і кількома годинами репетиторства в тиждень я відправляла в село. Але це звісно були сущі копійки …

Відносини з мамою нагадували натягнуті струни, якось вона навіть умудрилася заховати мій паспорт, щоб я залишилася в місті на святкові вихідні, замість поїздки в село.

Так пролетів рік, в суєті, турботах і постійних сварках і скандалах.

Отримавши на руки диплом я тут же зібрала речі і поїхала.

У селі я влаштувалася на роботу в школі, життя потроху налагоджувалося. Дідусь вже вставав на ноги і робив невеликі прогулянки по саду, він був мені дуже радий. Але очі залишалися сумними, він чекав на  дочку …

Вересень наповнив моє життя суєтою і приємними клопотами, мені дали першокласників, я їх так полюбила, що кожен день бігла на роботу немов на свято. А тут краєм ока стала помічати, що мені симпатизує наш учитель історії, теж недавній випускник мого вузу. Чому ж його теж в село  занесло, зазвичай всі в місто рвуться. А тут…

– Аню, ти б не списувала Олега з рахунків, – сказала якось тітка – хлопець хороший, руки з того місця ростуть, он будинок який збудував. А те, що в місті не залишився, так бабуся у нього тут, одна однісінька, сам він сирота, ось і живуть.

Незабаром Олег запросив мене на побачення, так і закрутився наш роман. Він став приходити в наш будинок, дідусь схвалив мій вибір, а коли Олег зробив мені пропозицію – благословив нас.

Весілля було призначено на кінець квітня, я заздалегідь повідомила мамі про це листом. Відповіді не було, мені було дуже прикро, що в такий важливий для мене день її не буде зі мною поруч …

Напередодні дня весілля, коли ми з тіткою і двома моїми подругами щось робили на кухні, готуючись до майбутнього торжества, в двері тихо постукали …

Я кинулася відкривати. На порозі стояла мама. Побачивши мене, вона заплакала.

– Я … я зовсім ненадовго, ось привітати тебе приїхала …

Я запросила її увійти, але вона не наважувалася зробити й кроку. Тут з кухні прибігла тітка, почувши наші голоси вийшов дідусь. Він обійняв дочку, вони ще довго стояли витираючи один одному сльози. Дідусь щось говорив мамі напівпошепки, а вона плакала …

Ось уже багато років я живу в селі, у мене велика і дружна сім’я, підростають діти, я як і раніше веду уроки в початкових класах, а найголовніше – нарешті  я знайшла рідних людей, яких колись мама вважала чужими.

Мама нікуди не поїхала, нарешті то вона помирилася з батьком і сестрою, а те, що було в минулому, нехай там і залишається …