– А чим Вам погано? Його татом називають мої дівчатка, Вас – бабусею. Інстинкти реалізовані, дбайте, виховуйте

Ігор, син Людмили Ігорівни 10 років тому одружився з Ірою. Йому було 26 років, а їй 25, але від першого шлюбу у нареченої були дві маленькі доньки, 4-х і 3-х років.

– Звичайно я спочатку заперечувала, – погоджується Людмила Ігорівна, – та і як не заперечувати? Єдиний син ніколи не бувши одруженим чоловіком, раптом бере на себе таку відповідальність. Діти маленькі, поки ще виростуть. Та й спільну дитину, як не кажи, а треба.

У Ігоря є хороша робота, двокімнатна квартира, що дісталася йому від бабусі – свекрухи Людмили Ігорівни. А Ірина не працювала, сиділа в декреті з молодшою ​​дівчинкою. Після весілля невістка і її дочки  перебралися до Ігоря.

– Дівчата мало не з першого дня стали Ігоря татом називати, – згадує Людмила Ігорівна, – та й він до них прикипів, я навіть не очікувала. Внучки змалку виховані: не шумлять, ласкаві, прийдуть в гості, так 5 раз запитають, а чи можна щось взяти.

У Людмили Ігорівни відносини з невісткою склалися цілком рівні. Зробила над собою зусилля, щоб не показувати свого невдоволення вибором сина, а ось з дочками невістки Людмила Ігорівна подружилася. Чи то завжди про доньку мріяла, то чи підкорили її ці дві кароокі принцеси. Вона забирала їх на прогулянки, дарувала подарунки, із задоволенням бувала у сина в гостях.

Коли дівчаток віддали в садок, а невістка пішла працювати, то бабуся «мимоволі» забирала дівчаток з саду і відводила додому, годувала вечерею. Засмучувало її тільки одне.

– Кілька років вони були вже одружені, – каже Людмила Ігорівна, – коли я сина запитала, а коли ви спільну дитину плануєте? А син скривився, як від зубного болю і зізнався, що Ірина поки народжувати не хоче.

– Каже, – пояснив син, – що дівчатка ще маленькі, нехай підростуть, стільки клопоту з дітьми й вона втомилася, та й у двійці з трьома дітьми буде затісно. Загалом, відкладає.

Людмила Ігорівна зрозуміла, що зачепила хворе місце сина. Але ж і вона допомагати не відмовляється, продати можна частку невістки у квартирі й квартиру сина і купити трьохкімнатну.

– Добре влаштувалася твоя невістка, – з іронією каже Людмилі приятелька, – повісила на шию чоловікові двох чужих дітей: виховуй. А про те, що йому хочеться і свою кровну дитину на руках потримати, не думає.

– Я намагалася з Іриною поговорити, – каже Людмила Ігорівна, – пояснити, що підтримаю, але вона й слухати не стала. Підростуть дівчатка – тоді вже. А куди тягнути? Їм вже до 40-ка років недалеко, а якщо не зможуть народити?

– А чим Вам погано, – сказала невістка, – Ігоря татом називають мої дівчатка, Вас – бабусею. Інстинкти реалізовані, дбайте, виховуйте.

– Ось такі справи, – каже співрозмовниця Людмили Ігорівни, – судячи з усього, не збирається Ірина народжувати від твого сина. Її все влаштовує, у неї діти-то є.

– Та й Ігор так вже думає, – погоджується Людмила, – останнім часом живуть, як чужі.

У сім’ї Ігоря та Ірини повисло мовчання. Тяжке, недобре. І Людмила Ігорівна не знає, чого і боятися: розійдуться, так обірветься її зв’язок з внуками, нехай і нерідними. Залишаться разом – кровних внуків їй на руках ніколи не тримати.

– Ну як буде, так буде, – радить приятелька, – тут сама Ірина повинна думати. Хоче шлюб зберегти – нехай народжує. А ні  –  піде назад до матері. А Ігор – хлопець красивий і розумний, одружується, та й ти утішишся швидко з рідними щось внуками.

Чи буде винна невістка Людмили Ігорівни в розпаді шлюбу? Наскільки це важливо, наявність своїх, кровних дітей і внуків? І як тоді будувати відносини з дівчатками, які 10 довгих років були частиною сім’ї?