Навіщо було запевняти, що все буде та обіцяти допомогу з двох сторін, а потім створювати проблеми…

Аня вийшла заміж 8 років тому, а народити пощастило зовсім недавно. Лікувались довго, не панікували. Начебто здорова Аня завжди була, спортом займалася, а тут – ніяк і все. Так що дитина – це їх з чоловіком мрія.

У Ані все, як у людей: трикімнатна квартира на околиці в іпотеці, правда в майже виплаченій, робота Києві. Поки тяглася епопея з сімейними спробами завагітніти, чоловік Ані працював на двох роботах, намагаючись погасити кредит за квартиру якомога раніше. Аня працювала в комерційній фірмі та заробила там дуже добру репутацію.

– Начальство, звичайно, привітало, коли у мене вийшло завагітніти, – згадує Аня, – але особливого захоплення не було: я ж тільки-тільки стала начальником відділу. І тут – декрет …

Шеф сказав, що почекає Аню півтора року, на цей час взяти обов’язки начальника відділу погодилася його власна дружина, яка була вже за віком пенсіонеркою.

– А потім, – сказав шеф, – бери няню, як всі нормальні люди, зарплати вистачить, тим більше у тебе й премії будуть. А не зможеш – вибачай, Марія Іллівна довше працювати не стане, а я знайду постійну людину. Ти до нас, звісно повернешся, але вже простим співробітником, а коли буде наступна можливість тебе підвищити – не знаю. Та й твій невихід стане показником: як ти до своєї справи ставишся і що воно для тебе означає.

– Та не біда, – сказала Ані її власна мама, – лише тільки народжуй, я на той час вийду на пенсію і буду з дитиною сидіти. Шкода втрачати як місце, так  і зарплату. Там дивись, шеф тебе і ще просуне.

І свекруха це рішення підтримала, сказавши, що буде внук або внучка під невсипущим наглядом бабусь.

Аня спокійно пішла в декрет, народила Антона. Бабусі приходили в гості, милувалися та агукали. Сидіти або сходити з внуком погуляти, поки Аня зайнялася б домашніми справами, не рвалася жодна з них. Говорили, що дитина ще дуже малий, ось підросте, тоді вже …

– Антону був рік і 3 місяці, – згадує Аня, – я почала ґрунт промацувати, скоро ж мені на роботу, а бабусі давненько не обіцяють нічого, не заїкаються про те, хто буде сидіти з хлопчиком, коли я вийду з декрету.

Виявилося, що сподіватися їй нема на кого.

– Я якраз збиралася з’їздити до сестри в Миколаїв на пару місяців, – сказала свекруха, – та й боюся я таку відповідальність на себе брати. Дитина маленька, я побоююся, що не впораюся. Здоров’я у мене вже не те, свій син давно виріс, я не пам’ятаю нічого.

– Я сидіти не буду, – сказала мама, – я своїх дітей виростила, і тебе, і твого брата. Так що самі народжували, самі й виховуйте, нічого спихати на бабусь. А у мене свої плани на життя і в няньки я на старості років не хочу.

Аня була розчарована: якщо не збиралися сидіти й допомагати, тоді треба було сказати про свою позицію відразу, навіщо було запевняти, що все буде та обіцяти допомогу з двох сторін.

Чоловік Аню підтримав, сказав, що простіше оплачувати няню: і робитиме все як скажемо, і не треба буде капризи мам вислуховувати. Так подружжя і зробили: знайшли жінку, віку обох бабусь Антона. Рекомендації у неї були відмінні, причому не на папері, а з вуст в уста. Вона все життя пропрацювала в дитячому саду. З оплатою і годинам роботи домовилися й Аня вийшла на роботу.

Так, їздити важкувато, – але вони з чоловіком на машині їдуть, працюють майже поруч, та й не в самому центрі, якщо виїхати в 7,30 ранку, то добираються без пробок. Назад гірше, але через годину  вони вже вдома. Однак виникла інша проблема. Лідію Іванівну, няню Антона, обидві бабусі дружно не злюбили. Стали приходити, коли батьків не було вдома, перевіряти, контролювати. Могли собі дозволити відчитати жінку під надуманим приводом.

– Аню, – сказала Лідія Іванівна через 2 місяці після початку роботи, – вибачте мені, все добре, хлопчик чудовий, оплата влаштовує, але я так більше не можу.

Тут вона і розповіла все, що відбувалося, поки їх з чоловіком не було вдома.

– Поводились, як два наглядачі, – обурюється Аня, – то одягнений їх внук не так, то каша недостатньо солодка, то гуляємо, а дощ накрапає, то не гуляємо…

Бабусі обурені: як так, залишити без контролю дитину з чужою людиною. Так можуть зробити тільки погані батьки. Ні, сидіти з хлопчиком вони як і раніше не готові, вони хочуть командувати та контролювати Лідію Іванівну.

– Зрозуміли ми, що говорити з ними марно, – каже Аня, – домовилися, що вранці Лідія Іванівна приходить до нас, чекає, коли хлопчик прокинеться, забирає Антона і сидить з ним на своїй території. Це нам виходить дорожче, оскільки продукти тепер закуповуємо на два будинки для сина. І туди, і сюди. Зате нашій няні нерви ніхто не мотає.

– Нас відлучили від онука, – гірко вигукує Наташа, мама Ані, – в будні він невідомо з ким і невідомо де, а у вихідні з ним батьки самі час проводять, ми не хочемо заважати. А серце-то за хлопчика болить.

Я вважаю, що бабусі від онука дистанціювалися самі. Відмовилися допомагати з внуком – їх право. Але тоді треба бути послідовними: не втручатися. Адже, якщо бабусі хотіли б спілкуватися з хлопчиком, вони знайшли б час і спосіб, який би влаштував усіх.