12 років тому не могла дозволити собі купити парфуми. І зараз не можу
Наталі цього року дуже захотілося потішитися. Купити парфуми, наприклад. У далекому 2009 році вона якось зайшла до парфумерної крамниці, подивилася на всю цю пишність, і пішла з порожніми руками. Вирішила, що ще не час.
Флакони по дві тисячі не відповідали її заробітній платі в шість тисяч. Згодом її зарплата була вже понад двадцять пʼять тисяч, але ціни почали зростати, як на дріжджах.
Бажання юності дівчина вирішила відкласти на потім. У пріоритеті було житло та ремонт, автомобіль. Запланували із чоловіком народження дітей.
За 12 років упоралися з програмою максимум. І діти є, і квартира.
Іде Наталя до магазину. А там флакони вже по 4-5 тисячі. Не всі. Але ті, що їй подобаються саме стільки й коштують.
Вона може собі дозволити такі витрати. Та не хоче. Дорого. Будь-яке задоволення має свою ціну.
У місті, де вона живе, медсестра отримує вісім тисяч.
Жінка засумувала: чому ми завжди повинні бігти за солодкою морквою? А вона має бовтатись у нас перед носом?
Це питання риторичне. Але дивлячись на людей, які до моркви дотяглися, і навіть наїлися нею вдосталь, не можна сказати, що їхнє життя щасливе.
Можливість задовольнити будь-яке своє бажання – псують людину. А незадоволеність – тримає у тонусі. Працюй, Наталя, працюй, сонце ще високо!
І крутиться Наталя, як білка у колесі. А що у цьому поганого? Нічого. Досвід, навички, стаж.
Вона скоро купуватиме другу квартиру. Значить, гроші зароблені та витрачені не дарма.
А духи… Духи нехай зачекають, нікуди вони від неї не втечуть.