Все життя живе і боїться, що чоловік піде
Мати моєї подруги Юлія Володимирівна все своє життя прожила в шлюбі з одним чоловіком.
Познайомилися в юності, в студентські роки.
Юлія прекрасно знала, що на момент знайомства з нею він недавно розлучився з дівчиною, любов’ю-всього-його-життя.
Ситуація там була банальна, як часто буває в дев’ятнадцять років: дружили, любили, посварилися через дурниці, дівчина “на зло” тут же вискочила заміж за іншого, а хлопець залишився з розбитим серцем.
Перший час відносини Юлії і цього похмурого лицаря будувалися на благородному прагненні дівчини підтримати, витягнути з депресії, протягнути руку допомоги. Звичайно час лікує і хлопець рано чи пізно відтанув, став посміхатися, ходити на вечірки і студентські заходи, на які тягла його Юля, спілкуватися з людьми.
Втім, ту свою любов забути не міг.
Час минав, молоді люди всюди з’являлися разом, на лекції сиділи поряд і поступово оточуючі стали сприймати їх як пару.
Юля якось непомітно для себе самої серйозно закохалася.
Хлопець-то був розумний, цікавий, перспективний студент, з прекрасним почуттям гумору, відповідальний і порядний. Юля сама зробила йому пропозицію, на яку він просто знизав плечима – “як хочеш”. Що воля, що неволя – все одно. ВОНА, та єдина, була недоступна, а в іншому – яка різниця. Юля, так Юля, чому б і ні. В любові не клявся і нічого не обіцяв. Тему любові взагалі старанно обходили.
Юлія вийшла за нього заміж, швиденько, підряд, з декрету в декрет, народила двох дочок. Тоді, не дивлячись на примітивну контрацепцію, ось парадокс, діти-погодки в сім’ях були рідкістю. Зазвичай брати-сестри народжувалися із солідною різницею, відповідно до приказки “спочатку няньку, а потім ляльку”.
Але, мабуть, Юлія відчувала хиткість свого становища і поспішала. Не те, щоб приперти чоловіка дитиною, щоб нікуди не подівся, немає. До того, що він в будь-який момент може піти, Юлія була внутрішньо готова все життя. Варто ЇЙ поманити пальцем – він піде, Юля навіть не сумнівалася.
Просто Юлія хотіла встигнути народити від нього як мінімум двох дітей.
Напевно, це теж любов …
Якби в ті махрові часи був інтернет і Юлії Володимирівні заманулося б поділитися своєю життєвою ситуацією на якомусь жіночому форумі, думаю, її б просто заклювали користувачки – настільки вся її поведінка йде врозріз з сучасними уявленнями про сім’ю і моралі.
– Це ж треба так не поважати себе! – напевно написали б їй. – Народжувати дітей чоловікові, якому все-одно … Лягати в ліжко з людиною, яка мріє про іншу … Прати йому шкарпетки, варити супчики і прасувати сорочки … Задовольнятися роллю прислуги – фу …
Напевно Юлія Володимирівна все життя була ідеальною дружиною, таких тепер уже не роблять.
Ніколи ні в чому не дорікала чоловікові, дітьми в дитинстві займалася сама, в господарстві допомоги не просила, заглядала в очі і ні на що не ображалася. Хоча, треба віддати йому належне, він теж намагався в міру сил бути хорошим чоловіком: заробляв, допомагав, піклувався про дітей. Напевно, теж цінував її ставлення. Начебто, дорікнути його ні в чому.
Ну хіба що в тому, що на колінах не стояв, серенади не співав і в любові не клявся …
Зараз їм по шістдесят п’ять і вони досі разом. Мені здається, вона досі боїться, що чоловік в будь-який момент може піти. Хоча зараз вже це смішно – куди він від неї. Дорослі діти, внуки, дача, його болячки, які чужій жінці до ліхтаря, а для Юлії Володимирівни полегшення його болю – сенс життя. Напевно, це вже натура її, боятися його втратити. І бути готовою втратити в будь-який момент.
Був момент, коли він мало не пішов. Ювілей випуску, вечір зустрічі, на який він пішов чомусь один, без Юлії, і звичайно, зустрів ЇЇ. Ось парадокс – ні ВОНА, ні він в житті не ходили на такі заходи. Може побоюючись зустрітися. І треба ж так, саме так одного разу і сталося.
Загалом, пішли з заходу, десь сиділи, говорили всю ніч. На той момент обом за сорок, дорослі діти, усталене життя. Повернувся він під ранок ніякий і ще з півроку з Юлією жили в повному розбраті. Хоча обидва старанно обходили цю тему і робили вигляд, що все в порядку. Втім, час лікує. Життя увійшло в колію, народився перший онук і все потекло по-старому …
З одного боку, Юлії Володимирівні не позаздриш.
Не кожній під силу ось так прожити життя, в упевненості, що тебе не люблять, навіть, більш того, люблять не тебе.
Хоча за підсумками її життя – не гірше ніж у інших. Діти, онуки, рівні стосунки з людиною, який за довгі роки спільного життя робив тільки хороше, допомагав, дбав, вирішував сімейні проблеми, возився з загальними дітьми, зараз кумир онуків, які в ньому душі не сподіваються, був, так би мовити, поруч і в горі, і в радості, і в хвороби, і в здоров’ї і довів, що йому можна довіряти.
Не було, може, головного – любові, але ж зате скільки всього було …
Що думаєте?