Дідусь сидів на лавці і плакав

Я на обідній перерві частенько гуляю в парку неподалік. По-перше, ходити треба так як робота сидяча стала у мене в основному останнім часом. По-друге, голова відпочиває дивлячись на природу, особливо мені подобається бути біля ставка.

Цей день нічим не відрізнявся від інших, я пішов в парк і як зазвичай вирішив зробити гак саме біля води

Проходячи повз лавки, я помітив, що дідусь, який там сидів, плакав.

Я запитав його: “Вам потрібна допомога? Щось трапилося?”

«Я не пам’ятаю де я живу, я не знаю куди мені йти, я загубився!»

Він повторював це постійно і я зрозумів, що він не в собі, ну як це буває з людьми похилого віку, деменція здається.

Добре що я побачив на руці брелок з телефоном. Там було написано, що дзвонити негайно, якщо старий плаче. Звичайно ж я зателефонував, трубку взяв чоловік і сказав, що скоро буде. Я залишився з дідусем і став його втішати.

Поступово він заспокоївся.

Його розповідь вразила мене. Він живе один, є син, але його дружина з перших днів проти спільного проживання.

Також троє дорослих онуків, у яких є вже сім’ї, діти.

Імена він пригадати не міг всіх, тільки сина.

Приїхав син, дядько років п’ятдесяти п’яти приблизно, такий інтелігентний, на хорошій машині і відвіз дідуся.

Весь день ходив як в тумані, завтра подзвоню і попрошу адресу дідуся. Буду відвідувати його, як зможу. А може в органи опіки або соцзахисту звернутися? Адже він так може коли – небудь зовсім загубитися і загинути від холоду наприклад взимку.

І родичам його не скажеш, що потрібно за ним вже конкретно доглядати, хто я такий?