Дідусь сидів на лавці і плакав
Я на обідній перерві частенько гуляю в парку неподалік. По-перше, ходити треба так як робота сидяча стала у мене в основному останнім часом. По-друге, голова відпочиває дивлячись на природу, особливо мені подобається бути біля ставка.
Цей день нічим не відрізнявся від інших, я пішов в парк і як зазвичай вирішив зробити гак саме біля води
Проходячи повз лавки, я помітив, що дідусь, який там сидів, плакав.
Я запитав його: “Вам потрібна допомога? Щось трапилося?”
«Я не пам’ятаю де я живу, я не знаю куди мені йти, я загубився!»
Він повторював це постійно і я зрозумів, що він не в собі, ну як це буває з людьми похилого віку, деменція здається.
Добре що я побачив на руці брелок з телефоном. Там було написано, що дзвонити негайно, якщо старий плаче. Звичайно ж я зателефонував, трубку взяв чоловік і сказав, що скоро буде. Я залишився з дідусем і став його втішати.
Поступово він заспокоївся.
Його розповідь вразила мене. Він живе один, є син, але його дружина з перших днів проти спільного проживання.
Також троє дорослих онуків, у яких є вже сім’ї, діти.
Імена він пригадати не міг всіх, тільки сина.
Приїхав син, дядько років п’ятдесяти п’яти приблизно, такий інтелігентний, на хорошій машині і відвіз дідуся.
Весь день ходив як в тумані, завтра подзвоню і попрошу адресу дідуся. Буду відвідувати його, як зможу. А може в органи опіки або соцзахисту звернутися? Адже він так може коли – небудь зовсім загубитися і загинути від холоду наприклад взимку.
І родичам його не скажеш, що потрібно за ним вже конкретно доглядати, хто я такий?