Двадцять років думала, що батькові не потрібна, а виявилося, що мама весь цей час брехала мені

Дуже важко жити, коли знаєш, що одному з батьків ти не потрібна з самого дитинства. Я двадцять років жила впевнено, що мій батько про мене давно вже забув і знати не хоче. А нещодавно дізналася, що все це плід маминої фантазії, яку вона вигадала. Про мої почуття вона навіть не думала.

Папу я пам’ятала лише за фотографіями з раннього дитинства. Їх залишалося всього кілька штук, думаю, решта мама просто знищила. Незрозуміло чому вона вирішила залишити ті. Але зараз це вже не має значення.

У дитинстві я, як і багато дітей, у яких лише один з батьків, цікавилася, а чому так. Ось у Маші є мама та тато, а в мене тільки мама. Хіба це так буває? Це питання я часто ставила мамі та бабусі. Бабуся відмовчувалась і радила запитати у мами чи просто перекладала тему. А ось мама щадити мене не збиралася.

– Тато покинув тебе, пішов до іншої тітки і народив собі нову доньку, – різко відповіла мама. – Ти йому не потрібна, тож він навіть не з’являється.

Якій дитині приємно чути, що вона не потрібна? Досі не розумію, навіщо було так жорстоко відповідати. Можна ж було подати інформацію якось м’якше, але мама робила саме так. А найприкріше, що вона не лише підібрала дуже жорсткі слова для дитини, а й безсовісно брехала мені.

Мама при кожній нагоді нагадувала, що в мене є тільки вона, і більше я нікому в цьому світі не потрібна.

– Звичайно, забувай про матір, давай! А кому ти ще потрібна, хто про тебе переживає? Батько твій? Та ти не потрібна йому сто років. Тільки мамі й потрібна, запам’ятай це!

Я запам’ятала. З роками сформувалося непережите почуття провини перед мамою. Їй досить було трохи показати своє невдоволення, як я одразу починала почуватися жахливою дочкою. Адже я потрібна тільки мамі, тільки вона намагається щось зробити для мене, а я її засмучую.

Тепер я розумію, що мамі просто було зручно так мною маніпулювати, але зрозуміти я змогла це лише після зустрічі з батьком у свої двадцять п’ять років.

Після школи я пішла навчатись туди, куди хотіла мама. Мені спеціальність не подобалася, але мати закотила чергову сцену, і я як завжди відступила. Згодом також сталося і з роботою.

– Я на тебе життя поклала, все тільки для тебе, а ти до мене так свавишся! До єдиної людини, якій не плювати на тебе!

У чомусь мама мала рацію, близьких людей у ​​мене було дуже мало, тільки мама та бабуся. Близьких друзів у мене не було ні в школі, ні після неї. Будь-які спроби зблизитись з кимось закінчувалися провалом. Мама дуже вміло накручувала мене, змушуючи сумніватися в людях і замикатися у собі.

Навіть у соцмережах у мене були лише колишні одногрупники та колеги. Сиділа я там рідко. Поки мені не написав чоловік, який назвався моїм батьком. Я навіть не повірила спочатку, але він надіслав мені фотогафію старого паспорта, де я була вписана.

Не описати, яка буря емоцій мене накрила. Мені написав тато – людина, до якої в мене дуже суперечливі почуття. Після маминих слів я його ненавиділа, адже він покинув мене. Але глибоко в душі тліла іскорка дитячої надії, що це не так.

Тато запропонував зустрітися та попросив тримати нашу зустріч у секреті від мами. Мені було дуже страшно, адже раніше таємниць від неї в мене ніколи не було, але я погодилася.

Коли я йшла на зустріч, думала, що серце з грудей вистрибне. Так я не хвилювалася на жодному іспиті, які були для мене стресом. Ноги підкошувалися, кидало в жар.

Під час першої зустрічі батько розплакався. Він тримав мої руки і ніяк не міг заспокоїтись, а всередині мене все завмерло. Я не розуміла, як мені поводитися. Потім батько взяв себе до рук і почав розповідь.

Якщо передавати суть, то мама свого часу сама наполягла на розлученні. Мама придумала собі, що у батька хтось був і переконати її було неможливо. І якщо про розлучення батько не шкодував, бо мама встигла йому весь мозок виїсти, то за мною скучав.

Мама не давала йому зі мною бачитися, відвозила до своєї бабці до села, і навіть після рішення суду нічого не змінилося. Від аліментів вона відмовилася.

Сім’ї у батька не залишилося, нової він не отримав. Спочатку він поїхав до іншого міста, а потім до іншої країни. Хоча аліменти мати приймати відмовлялася, він відкрив рахунок, куди відкладав гроші щомісяця. Про мене дізнавався від різних друзів та знайомих, які залишились у місті.

За словами батька, багато разів він хотів написати чи зателефонувати, але щоразу відчайдушно трусив. Знайшов у собі сили тільки зараз з’явитися та розповісти правду. Він сподівався, що я вже досить доросла людина, щоб її вислухати, зрозуміти та прийняти.

Можна було б не вірити, що батько цікавився моїм життям, але мав фотографії з моїх шкільних виступів, вручення атестату та випускних, які на його прохання робили його друзі. Він знає, де я навчалася, які гуртки відвідувала. Він взагалі знав дуже багато для людини, якій на мене начхати.

Місяць я потай зустрічалася з батьком і збирала сили для розмови з мамою. Нарешті я вирішила поговорити з нею прямо. Розуміла, що легкої розмови не буде, але на такого вибуху не чекала.

Мама кричала, що я зрадниця, раз за її спиною зустрічалася з батьком, що він все бреше, такого не було, що він просто хоче нас посварити, а я дура, коли повірила. Сказала, що якщо я ще раз зустрінуся з ним, то можу забути дорогу до її будинку. Їй зрадники не потрібні поряд.

Поки я збирала речі, мама продовжувала розповідати, що я така підла, як батько, що теж її кидаю, що батько мене купив, що вона мене проклинає і навіть слідом мені плюнула. Поведінка мами й раніше не вирізнялася стриманістю, але тепер стала відверто неадекватною.

Живу я зараз у квартирі, яку винайняв батько. Ми багато спілкуємося, намагаючись надолужувати втрачене, він віддав мені картку, на яку скидав аліменти. Сума вражає. Вистачить на хорошу двокімнатну квартиру без жодних кредитів.

Так дивно, раніше у мене в душі боліло через відсутність тата, а тепер болить через мами. З нею ми не спілкуємось. Вона на зближення не йде, а я поки що не можу змусити себе зробити перший крок і пробачити її. Можливо, потім. Але я досі не розумію, навіщо вона зламала життя двом людям – мені та батькові. За що?