Друзі одразу розбіглися, коли мені знадобилася допомога

Я залишилася віч-на-віч з проблемами, що навалилися на мене. Все сталося якось раптом, одразу. У мене хворіє мама, від мене йде чоловік, я залишаюся з однорічною дочкою на руках.

Ось буквально вчора моє життя було зрозумілим і приємним, а сьогодні ніби небо на землю впало. Маму забирають до лікарні, незрозуміло, що з нею буде. За тиждень приходить із роботи чоловік і каже, що подає на розлучення, бо давно любить іншу жінку. Збирає речі і того ж вечора йде.

Сиджу я з дитиною на руках, приголомшена всім, що сталося, і не знаю, що робитиму далі. З мамою поки що все незрозуміло. Із чоловіком зрозуміло, але від цього не легше.

Раніше я думала, що я маю досить хороших друзів, до яких я зможу звернутися за допомогою. Якось до цього не було нагоди перевірити, а якщо й просила допомогти, то з якихось дрібниць.

Подзвонила найкращій подрузі, попросила приїхати. Вона приїхала, вислухала мене, погладила по плечу і сказала, що все буде добре, я обов’язково впораюся. Потім вона поїхала, ми більше не бачилися. Як я не подзвоню, вона дуже зайнята. Або просто слухавку не брала, коли я намагалася до неї додзвонитися.

А ситуація продовжувала розвиватись. Чоловік зажадав, щоб я подала на розлучення, бо без цього нас начебто не можуть розлучити. Я не знаю, не вникала.

Були новини із лікарні. Cтан тяжкий. Сказали, що поки що надто все незрозуміло, але їй доведеться відновлюватися, як дитині.

Я була в декреті, але виплат на дитину було замало, щоб якось впоратися. А вийти на роботу я не могла, бо дитина на руках: подіти нема куди. Аліменти чоловік обіцяв колись потім, тому що на той момент, як він пояснив, йому потрібно будувати нову родину. Просив не подавати до суду.

Тоді мені потрібна була допомога. Не грошима чи словами, а діями. Мені потрібно було, щоб хтось із друзів міг мене підстрахувати з дитиною, поки я митиму підлогу. Так, я знайшла роботу, але з дитиною на руках вона неможлива.

Я дзвонила, просила допомоги, пояснювала ситуацію, але всі мені тільки співчували, а побути ввечері з дитиною, поки я бігаю заробляти гроші, ніхто не захотів.

Розумію, що вони не завдячують, але цих людей я вважала своїми друзями. Ніхто з нас ніколи не опинявся в такій важкій ситуації, але з дрібницями я завжди допомагала. І якби на моєму місці опинився хтось із друзів, я б осторонь не залишилася.

Допомогли, як це не дивно, мамині друзі. Мені зателефонувала її подруга, яка не змогла додзвонитись до самої мами, запитала, що сталося. Я розповіла. Запитала, як я впораюся. Відповіла, що ніяк.

Вже за дві години вона була в мене з повними сумками продуктів, памперсів, сумішей. Сказала, що посидить із дитиною, поки я займуся своїми справами.

Ця жінка обдзвонила маминих друзів, усіх підняла на допомогу. Вони по черзі їздили до мене, допомагали з дитиною, щоби я могла збігати на роботу.

Коли маму виписали, вони напружили всі сили, всі зв’язки, щоби її обстежив якийсь крутий лікар, написав усі призначення, призначив курс реабілітації. Вони привезли маму додому.

Мамині друзі допомагали нам цілий рік. Мені допомогли знайти садок для дитини, щоб я вийшла з декрету. Знайшли адвоката, який допоміг нормально розлучитися з чоловіком та подати на аліменти.

Мамі допомогли з реабілітацією. Возили її на масажі, ходили на прогулянки. У нас майже кожен день був хтось із маминих друзів, чимось допомагали.

Після того, як мої друзі перестали мені навіть дзвонити, я не могла повірити, що існують такі люди. Я ж не просила допомоги, а вони самі взяли та допомогли.

У цьому я заздрю ​​мамі. Вона має справжніх друзів, які з нею завжди, а не тільки тоді, коли можна просто разом весело провести час. У мене таких друзів не було.

Мені досі не дзвонить і не пише ніхто з колишньої компанії. Та й не треба: не хочу з ними спілкуватись. Просто шкода, що навряд чи я знайду таких друзів, якими Бог нагородив мою маму.