Допомагала батькам на дачі я, а будинок із ділянкою отримала моя молодша сестра-ледарка

З дитинства батьки привчили мене допомагати їм у всьому. Здебільшого це стосувалося городу. А ось до моєї молодшої сестри це зовсім не стосувалося.

Все моє життя було так: Аня, тобто я, батрачить, а Катя гуляє. Навіть коли я вже вступила до університету та приїжджала до кінця червня, основні справи на дачі залишалися на мені. У цей час Катя ходила з подружками на річку чи читала книжки.

— Ну, ти ж старша! – казали батьки.

А я не винна, що була старша, але чомусь отримувала за це покарання у вигляді грядок.

Катя ніколи проти батьків не висловлювалася і бажанням допомагати мені не горіла. Вона, здавалося, була задоволена тим, що її домашніми турботами не напружують. А мої почуття її не турбували.

Звичайно, мені було прикро через це, і ми часто сварилися. Чесно зізнатися, я навіть жодної сестринської любові до неї не відчувала. І я думаю, це було взаємно.

Ситуація змінилася після закінчення університету. Як би не хотілося пофілонити, а влаштовуватись на роботу треба було. Тут не до грядок.

Років з десять я на дачі взагалі не з’являлася. Заміжжя та діти зробили свою справу, тому питань до мене не було. Як і маю зайвого часу.

І ось зараз батькам вже за 60. Багато чого вони готові у своєму житті відпустити через вік, окрім дачі. Свої овочі/ягоди/закрутки вони ніколи не проміняють на покупні, тому цього року попросили мене їм із дачею допомогти.

Точніше, попросили вони нас із Катею, але тій вічно ніколи, тому частка чорнороба випала мені. Навіть те, що я мати двох дітей, яких треба доглядати, мені не допомогло.

Город у батьків великий, засаджені соток 15, може трохи менше. Роботи багато, а й урожай великий. Усім вистачає: і батькам, і нашій сім’ї та сестрі. Іноді сусідам навіть перепадає. Загалом, я висаджувала розсаду, полола, поливала, збирала та робила закрутки все літо. До кінця вересня мені хотілося вити і більше ніколи цю землю не бачити.

Катя за літо з’явилася кілька разів і на тижні, щоб зі мною не перетинатися, я думаю. Коли я у її соціальних мережах побачила фото з батьківського дому, я попросила Катю дополоти теплицю. Я сама не встигла на вихідних, і так о 8-й вечора виїжджала.

— Я тільки вчора зробила новий манікюр. Не можу.

— А мій манікюр нікого не хвилює, — я трохи очманіла від такого нахабства. — Я через ці грядки не пам’ятаю, коли його востаннє робила.

— Тож якщо ти його не робила, то за що хвилюватись, — пожартувала сестра.

Мене її жарт ні краплі не розсмішив, тільки розлютив. Я зрозуміла, що історія повторює себе. Я твердо вирішила: цей рік я на собі дотягую, а наступного року нехай Катя батьківську дачу пильнує.

Глибокої осені, допомагаючи мамі розбирати завали на веранді, я взяла стос паперів. Серед них помітила квитанції на податки. Вони досі отримують їх по-старому.

Я здивувалася, бо зазвичай оплачую податки я, а тут мама мені про них і не нагадала.

— Мамо, ви що, податки не сплачували торік?

— Ой, та Катю попросила, ти була зайнята, — відповіла мама, дивно відводячи очі.

— Ну й добре, — здивувалася я бажанням сестри допомагати батькам хоч у чомусь. — Давай я покладу їх на місце.

– Давай я сама, – стрепенулась мама і підскочила до мене.

Тут я зрозуміла, що є щось дивне із цими податками. Ще раз подивившись на папірці, я запитала маму:

— Мам, а де квитанції додому та землі? На квартиру та машину є, а цих немає.

— Ну, ми це… Ми їх… — мама мямлила як підліток. — На Катю переписали. Так просто.

В мене не було слів. Чесно. Я стояла як укопана і мовчала.

– Доню, ти не подумай, вона з тобою поділиться, коли ми помремо.

Та мені цього нічого й не треба було, маю свою квартиру в місті, куплену в іпотеку до шлюбу. Але сам факт того, що я все літо батрачила на дачі, яка належить моїй сестрі, мене дуже засмутив.

— Ти маєш хоч квартиру, а в неї нічого, — продовжувала мама виправдовуватися.

— Тільки щоб у мене хоч щось було, я працювала як проклята, — сказала я.

Мені стало так прикро і так сумно за себе. Я завжди звикла працювати, щоб мати щось: на роботі для підвищення зарплати, вдома для дітей, на дачі для того, щоб батьки мене хоч трохи любили.

— Цей рік я закрила на дачі, а наступного хай вам домогосподарка допомагає, — сказала я і попрямувала до своєї машини.

– Ти все не так зрозуміла! – кричала мама мені вслід.

А як це ще зрозуміти? Я завжди тільки працювала, а люба  отримувала Катя. Як з’ясувалося, не лише кохання.

Додому я приїхала у сльозах і почала скаржитися чоловікові на цю несправедливість. Він пошкодував мене, сказав дітям поводитися тихіше і сам приготував вечерю.

Спілкуватися з батьками і сестрою мені більше не хотілося, аж надто було прикро за всю ту несправедливість по відношенню до мене. Мама іноді дзвонила мені з черговими питаннями, але відповідала я неохоче і про них не питала. Якось вона навіть запропонувала переписати їх квартиру на мене , раз я так сильно образилася. Звісно я відмовилася. Не через нерухомість мені прикро. Жаль тільки мама цього досі не зрозуміла.