Одна жінка мала вдома улюблене деревце, за яким доглядала, але коли їй подзвонили, що її мамі стало зле, вона мусила швидко їхати до неї, де пробула довгий час. Деревце напевно згнило – думала вона

Одна жінка розповіла історію про крихітне деревце. Вона виростила деревце-бонсай. Доглядала його, підгодовувала, поливала, дуже дбала. У тяжкий час життя її тішило це мініатюрне деревце на підвіконні, надавало сил, надихало. Така краса! Це маленьке диво творіння. Дуже любила жінка своє деревце.

І тут приходить звістка: мама у тяжкому стані. А мати жила в іншій країні. Жінка в потрясіння моментально відлетіла, з п’ятьма пересадками треба було діставатися. І маму вона любила. Зібралася, всі свої гроші витратила та полетіла.

А у містечку, де вона жила, не було у неї друзів. Не надбала ще. І сусідам ключа не залишила. Та й була жінка у повній прострації, тільки одна думка в голові – про маму. Деревце залишилося у порожній квартирі.

І перші дні жінка виходжувала маму. Не відходила від неї. А потім з’явилась надія. Мама змогла вижити. І повільно йшла на поправлення. Клопіт, турбот, переживань, витрат було безліч. І полетіти жінка не могла більше місяця.

Але вона гірко переймалася своїм деревцем. Вона думала, що деревце загинуло без догляду та води. І як тільки мамі стало трохи краще, жінка щовечора молилася не тільки про маму. Але й про своє деревце. Не молилася навіть, – думала про нього. Перепрошувала за те, що залишила. Переживала дуже, – хоча це всього лише рослина, так? Як салат чи зелена цибуля. Чого переживати? А вона плакала та переживала. І просила деревце жити, дочекатися!

Мама одужала! Жінка повернулася додому нарешті. Побігла до підвіконня. А деревце живе! У нього корінь виліз, обвив ствол, листочки трохи пожухли. Але деревце було жваво! І жінка, розплакавшись від радості, негайно полила своє крихітне деревце. А воно розправило листочки та ожило на очах! Дочекалося деревце свою господиню!

І це звичайна така, проста історія. Але жінка впевнена у тому, що її думки та переживання допомогли деревцю вижити. Дочекатися. І можна було б переконати, дорікнути забобонами чи ненауковістю – тільки навіщо? Є речі, яких ми не знаємо. Виміряти та порахувати не можемо. А деревце – ось воно, зеленіє. І крихітні плоди дозрівають на крихітних гілочках.

Усі ми – як маленькі деревця. Іноді чужому переживаємо лихоліття. Може тому й переживаємо, що хтось думає про нас. І поспішає на допомогу. Просто поки що не може. І треба дочекатися. І жити щосили, як це маленьке деревце, яке вижило і дочекалося цілющої вологи та кохання…