Антон дуже пожалкував, що з’їздив у відпустку без дружини та ще й так довго її умовляв

Умовляв Антон дружину відпустити його у відпустку одного. Довго просив. Все ніяк не міг переконати її, що відпочивати одному — це не забаганка і не пуста розвага, і не якесь бажання від нічого робити, а вистраждана і безумовна необхідність.

— Тому що я більше не можу, — говорив Антон.

– Що ти не можеш? — дивувалася Тетяна.

– Жити так не можу, ось що.

– І як це розуміти?

— А так і розумій, — відповів Антон. — Що я, чи не людина, чи що? Як відпустка, так я з тобою та з дітьми відпочиваю. Скільки можна? Це вище за мої сили!

— Тобі хіба не подобається відпочивати зі мною та з дітьми? — продовжувала дивуватися Тетяна настрій чоловіка. — Оце новина. А навіщо ж ти в такому разі одружився зі мною? Навіщо батьком ставав, якщо це вище твоїх сил?

— Та подобається мені відпочивати з тобою та з дітьми, дуже подобається, — відповів Антон. — Але як ти не розумієш, що якщо ми й надалі продовжимо так відпочивати, то дуже швидко надоїдаємо і один одному, і дітям.

— Надоїдаємо?

— Ну звісно. Адже ми й так майже цілий рік разом. Одинадцять місяців! Так давай хоча б на час відпустки роз’їдемося. Лише на один місяць! Ну? Що тут такого? Я в один бік, ти в інший, діти в третій. Уявляєш, як це буде чудово. Ми скучимо один за одним, і наше кохання стане ще більше.

— Ти впевнений, що наше кохання не згорить, якщо ми місяць не бачитимемо один одного?

— Ще б пак! І ти це сама побачиш, коли ми зустрінемося.

— Ну, діти — зрозуміло, їх можна до якогось дитячого табору відправити. А мені що робити, доки тебе не буде? – Запитувала Тетяна.

— Ти теж кудись з’їзди. Відпочинь. Або подругу в гості запроси. І вся квартира у вашому розпорядженні. Робіть тут, що хочете.

– Прямо ось що хочу?

– Що хочеш, те й роби, я тобі довіряю.

— А не боїшся мене одну кудись відпускати? Раптом я там зустріну когось?

– Не боюся, я ж сказав. Бо я тобі вірю. А крім того, ти ж будеш не одна.

– А з ким?

— З тобою буде наше кохання.

— Думаєш, якщо зі мною буде наше кохання, на мене ніхто не подиться?

— Я впевнений у цьому, Тетяно.

– Звідки така впевненість?

– Звідти, Таня. Я просто ставлю себе на місце іншого чоловіка і розумію, що на тебе ніхто не посоромиться. Подивившись на тебе, він одразу зрозуміє, що ти заміжня, що в тебе є діти і тобі не до нього. Так що можеш з цього приводу не хвилюватися.

— Та я й так не хвилююсь. Думала, що ти хвилюватимешся.

— Я теж не хвилююсь, не хвилюйся за мене. Ну то що? Чи можна я з’їжджу в Одесу один?

– Можна. Але обіцяй, що відпочинеш там.

– Обіцяю.

— І присягни, що за час свого одиночного відпочинку в тебе нічого й нікого не буде.

– Клянуся своїм здоров’ям!

— Ні, Антоне, оце здоров’ям несерйозно.

– Чому? Здоров’я — це найдорожче, що маю.

– Неправда. Здоров’я у тебе не найдорожче. Своїм здоров’ям ти зовсім не дорожиш. Придумай щось інше.

– Що інше?

– Не знаю що.

– І я не знаю. Хочеш, батьками присягнуся?

— Теж несерйозно, Антоне. З твоїми батьками та сама історія, як і з твоїм здоров’ям. Ти ними не дорожиш.

— Чим же мені присягнутися?

— Уявлення не маю.

— Слухай, Таню, мені здається, що ти не віриш?

– Вірю.

– А клятви навіщо?

– Так надійніше.

— Але ж я не дурити тебе їду. Як ти не розумієш? Просто хочу хоч раз у житті один місяць побути на самоті. Щоб без тебе та без дітей. Хочу відчути себе по-справжньому вільним. Хоч раз у житті.

Ти не думай, я там ні з ким не збираюся знайомитись. Мені ніхто, крім тебе, не потрібний. І я маю силу волі. Я здатний протистояти будь-яким спокусам. Не сумнівайся.

Просто мені хочеться побути одному. Розумієш? Спробувати хочеться як це. А то всі мої друзі та знайомі вже пробували, а я досі ще ні. Навіть якось ніяково перед людьми.

— Ну, якщо перед людьми ніяково… — відповіла Тетяна.

— Ще як незручно, — благав Антон, — ти навіть не уявляєш. Просто соромно дивитися людям у вічі.

— Що з тобою вдієш, їдь один, якщо соромно, — дозволила вона. — І обійдемося без клятви. Я тобі також вірю.

І Антон поїхав.

Місяць пролетів дуже швидко і настав час повертатися назад.

Антон дуже добре відпочив. А найголовніше, що він був гордий тим, що за час відпустки в нього нічого ні з ким не сталося. Хоча варіанти були. Але Антон щоразу брав себе в руки і тому зміг встояти перед безліччю спокус.

А ось в останній, можна сказати, момент, коли до будинку залишалося зовсім нічого, якихось дві ночі потягом, розслабився і втратив пильність.

Так сталося, що Маргарита, його сусідка з купе, викупила три місця. Два нижніх та одне верхнє. Вона хотіла все купе викупити, щоби їхати однією. Але цілком вільного не було. Довелося купити три місця у купе, в якому їхав Антон.

Мабуть, усьому виною була маленька відстань, яка була між Маргаритою та Антоном. Не готовий Антон виявився до того, щоб протистояти спокусі на такій невеликій відстані.

Але, можливо, нічого б і не сталося між Антоном і Маргаритою, якби Антон одразу повідомив, що він одружений і має двох дітей.

Але Антон чомусь про це промовчав. Чому замовк? Незрозуміло. Більше того, сказав, що не одружений. А вже наступного дня він освідчився Маргаріті в коханні і покликав її заміж.

І, що найдивовижніше, Маргарита погодилася. А як їй було не погодитись, якщо вона теж закохалася в Антона. А крім того, Антон сказав, що він живе один і має велику трикімнатну квартиру.

– Я як побачив Маргариту, – виправдовувався пізніше Антон, коли все було позаду і вже нічого змінити не можна було, – у мене ніби помутніння в розумі сталося. Просто наче якесь. Не розумів, що говорив і що робив.

Не повірите, але я навіть коли ми ще в поїзді їхали, кликав її відразу до мене їхати жити. Уявляєте? Цілком забув, що в мене є і дружина, і діти. Про що я думав тоді? Не розумію. Це ще добре, що Маргарита відмовилася їхати одразу до мене. Сказала, що їй треба відвідати знайомих, але потім вона мені передзвонить. А то невідомо, що взагалі тоді було б і чим би це закінчилося. Втім, це мене не врятувало. І моє падіння було розкрите того ж дня.

Наче спала, і Антон схаменувся, тільки коли зійшов з поїзда. А зійшовши з поїзда і прийшовши до тями, він одразу злякався того, що накоїв. І, подивившись на Маргариту, він не побачив у ній нічого такого, заради чого варто було руйнувати сім’ю.

Вони домовилися зателефонувати і розійшлися в різні боки. Маргарита пішла метро, ​​а Антон скористався послугами таксі.

І коли Антон приїхав додому, його, звичайно, там уже чекали, але чекали не так, як припускав Антон. Сталося те, що Антон ну ніяк не міг припускати.

Увійшовши до квартири, він одразу побачив… не дружину, ні. Маргариту. І це було для Антона надто несподіваним. Несподіваним настільки, що він навіть… Втім, про це трохи згодом.

Адже тут найголовніше, що, як виявилося, Маргарита була подругою Тетяни, дружини Антона. З якою Тетяна давно не бачилася і тому запросила до себе у гості.

І з поїзда Маргарита поїхала до подруги. На метро. Антон же в таксі простояв дві години в пробці і тому приїхав додому набагато пізніше, коли Маргарита вже розповіла Тетяні про свою пригоду в поїзді і про те, що, мабуть, незабаром вийде заміж. Показала й знімки нареченого у телефоні.

Звичайно ж, Тетяна одразу розповіла подрузі, з ким звела її доля. Маргарита була дуже засмучена.

— Пробач, адже я нічого не знала, — виправдовувалася вона.

— Та я тебе й не звинувачую, — відповіла Тетяна. — Але сама розумієш, що жити з ним тепер я не можу.

— Так-так, розумію, звісно.

— Ти допоможеш мені зібрати його речі?

— Чиї речі?

— Нареченого свого.

— Послухай, Таня, коли я казала, що Антон мій наречений, я й гадки не мала, що він твій чоловік. А тепер, коли я дізналася, хто він насправді, мені він, як чоловік, не потрібен. Адже він, виявляється, брехав мені, коли казав, що не одружений і не має дітей.

— Не треба, так не треба, — спокійно відповіла Тетяна. – Це вже не моя справа. Можеш робити з ним, що хочеш.

І Тетяна почала збирати Антонові речі. А Маргарита з тривогою спостерігала за нею.

— Може, ти його пробачиш, га? – жалібно казала Маргарита.

— Навіщо мені прощати?

— Все-таки хороша людина. Чоловік твій. Батько твоїх дітей.

– Тобі його шкода?

— Якщо чесно, то трохи шкода. А крім того, я почуваюся винною не лише перед тобою, а й перед ним. Адже я його в поїзді захопила собою.

— Ну ось і забирай собі, якщо шкода і ти почуваєшся винною.

– А-а! Тобі легко говорити “забирай”. А мені? Як я тобі в очі дивитися стану, якщо заберу? А найголовніше, куди його заберу. Адже я вже немісцева. Ти ж знаєш, що я вийшла заміж, квартиру свою тут продала і поїхала до іншого міста. А нещодавно розлучилася.

Після розлучення мені, щоправда, лишилася квартира. Але хіба він погодиться покинути столицю та поїхати зі мною?

— Коротше, Марго, я зараз його вижену, а далі робіть, що хочете. Хочеш, забирай собі, хочеш, не забирай. Якщо чесно, то мені до лампочки. І я тобі обіцяю, що яке б ти рішення не прийняла, я на тебе сердитись не стану.

— І ми залишимося подругами, навіть якщо я його собі заберу?

— Навіть якщо його собі забереш, ми залишимося подругами.

– Обіцяєш?

– Обіцяю.

— А в нього тут робота. Як він її покине?

— Звільниться за власним бажанням.

– Ти думаєш?

– Впевнена.

— А як його не відпустять?

– Відпустять. Мій тато – його директор. Я з ним поговорю, і він вирішить це питання. За це не хвилюйся. Трудову отримає поштою. Сподіваюся, роботу він у тебе у місті зможе знайти?

— Щодо роботи не сумнівайся. Роботи у нас багато. І зарплати вищі, ніж у вас тут. Щодо цього не хвилюйся, аліменти будуть більшими.

— Ну от і добре. І питання із аліментами вирішили. А на розлучення я сама подам. Ти тільки скажи йому, щоби він не перешкоджав. Щоб не затягував.

– Скажу. За це не хвилюйся. Дякую тобі, Танечко. Якби ти знала, як я переживаю, що він виявився саме твоїм чоловіком. Адже, чесно кажучи, він мені дуже сподобався.

– Рада за тебе.

— Але все одно він негідник, що обдурив тебе.

– Нехай так. А зараз допоможи мені зібрати його речі. Тебе тепер це теж стосується. Потрібно нічого не забути. Бо коли він ще зможе сюди приїхати? Сама розумієш.

– Так-так. Я розумію. Нині все зберемо. Допоможу. Давай почнемо з нижнього.

– Давай.

— Слухай, а скажи чесно, чому ти так спокійно ставишся до цього? Просто вражаюче. Невже тебе це анітрохи не чіпає?

— Ну, чому не чіпає, чіпає. Прикро, звичайно. Але… Якщо чесно, то я була готова до цього. Як тільки він захотів у відпустку один поїхати, я зрозуміла, що скоро ми з ним розлучимося. Не думала, що саме так, але була готова.

Жінки встигли обговорити ще багато до приїзду Антона. І коли він увійшов до квартири, його речі були вже зібрані. Три валізи стояли в передпокої, а поряд з валізами стояла Маргарита.

Хвилину чи дві Антон просто мовчки стояв зі своєю валізою, з тією, з якою приїхав, і невидячим поглядом дивився то на валізи, які йому зібрали, то на Тетяну, то на Маргариту.

Йому щось говорили, але він нічого не чув, просто стояв, мовчав і дивився. А потім просто від сильної емоційної напруги він знепритомнів і впав на підлогу.