Маму все влаштовувало, поки вона не дізналася, що город перекопували не ми з чоловіком
За фактом, ми мамине прохання виконали. Мама навіть задоволена лишилася, похвалила нас. Але її благодушний настрій пропав, коли вона дізналася, що прохання ми виконали специфічно.
Ми з чоловіком багато працюємо. Дуже багато працюємо. Це дає нам і статки, і моральне задоволення. Розуміємо, що зараз ми на гребені хвилі, тому треба максимально захопити і кар’єрні висоти, і матеріальні блага.
Для нас зараз у прямому розумінні час – гроші. У нас не одразу так поперло, тож раніше ми жили, як звичайна сімʼя. Самі готували, забиралися, їздили до магазину – все як у всіх.
Коли роботи побільшало, все одно намагалися не вибиватися з цього ритму, хоча було вже важче. У свій час харчувалися тільки фастфудом, бо сил на готування не було.
Але навантаження продовжувало зростати, тому ми з чоловіком зрозуміли, що щось треба міняти. Сіли й почали дивитись, як нам оптимізувати побут.
Посиділи, порахували, покрутили, а потім дійшли висновку, що без допомоги ми просто загнемося. Тож знайшли помічницю по господарству. Жінка приходить, забирається, завантажує прання, гладить речі, купує продукти, іноді готує, коли в нас зовсім аврал на роботі. Ми їй за це сплачуємо непогані гроші.
Так, це зайві витрати, але зрештою нам це виходить дешевше, ніж надриватися самим. Прийшли з роботи о десятій годині вечора, а у квартирі порядок та вечеря на плиті чекає. Краса ж!
За побут нам простіше заплатити грошима, ніж відривати у себе час на відпочинок. Та й дратуємось менше, бо побут у надійних руках. Нас це влаштовує більш ніж нам ще й з помічницею пощастило: трапилася дуже відповідальна жінка, яка і чудово готує саме під наші запити.
Але батьки нашого способу життя нормою не вважають. Свекруха ще якось тримає свою думку при собі, а моя мама нас вічно буржуями називає.
– Жінка сама повинна доглядати за своїм домом, інакше вона там не господиня, а гостя! – регулярно повторює мені вона.
Спершу я з нею намагалася сперечатися, щось доводити, але потім махнула рукою. Маму не переробити, а витрачати сили на свідомо провальну розмову ніякого сенсу немає.
Але мама не здається і намагається змусити нас робити все самотужки. Хоча б у рамках допомоги їй. То їй продукти привези, хоча можна замовити доставку, то з’їзди з нею до поліклініки, хоча краще викликати лікаря додому. Загалом розважається.
Окрема пісня – це мамин город. Вона там уже років двадцять щось садить, трясеться над кожним кущиком і намагається залучити нас до догляду за цим городом.
Ось недавно їй треба було, щоб город був перекопаний. Мовляв, треба землю перевкопати, потім вона закине добрива туди, а потім ще раз усе перекопати.
Звичайно, на мамину думку цим маємо зайнятися ми з чоловіком, тому що “земля свої руки любить”.
Ми не мали ні часу, ні бажання цим займатися. Тому пішли шляхом найменшого опору. Знайшли хлопців-студентів, які за доволі скромну плату за півгодини у чотири лопати перекопали мамі город.
Ми в цих хлопців номерок взяли, щоб ще раз їх покликати при нагоді. Очікувалося, що мама приїде, розбереться з добривами, а потім хлопці ще раз усе перекопають. Розійшлися задоволені одне одним.
Мама теж виявилася задоволена результатом, але тільки до того часу, поки не дізналася, що город копали не ми з чоловіком, а якісь сторонні молодчики.
Крик стояв на все селище. Мама ж нас особисто просила, а ми начхати на її прохання хотіли, найняли якихось мутних мужиків, які їй все зіпсували. Дивно це, адже півгодини тому її все влаштовувало.
Мамина поведінка вже серйозно напружує. Мені все рідше хочеться з нею спілкуватися через те, що вона має своє уявлення про те, як треба жити, і мене вона чути відмовляється.