Помститися Варвара вирішила, коли чоловік не прийшов ночувати. І не прогадала. План її мами спрацював

— Як ти могла, ні, ну як ти могла так зі мною вчинити, Варя? — зриваючись на крик, обурювався Семен, на чию голову й обрушилася сувора помста. – О, Боже! Де взяти сили, щоб знести це?

– Як так? — спокійно й навіть здивовано відповіла Варвара. – І взагалі! На мою думку, ти занадто драматизуєш.

– Занадто?!

— Саме так. Нічого такого особливого не сталося. Подумаєш! Так, у мене був інший. Тієї самої ночі, коли ти не з’явився додому. А чого ти чекав? Я була в такому стані, що була готова на все! Зрештою, я відповіла тобі тим самим.

— Чим же?! Хіба ти знала, чим я займався?

— А чим ти займався всю ніч, та ще невідомо де, та ще в оточенні багатьох інших жінок?

– Яких ще жінок, Варваро?

— От тільки не треба. Хочеш сказати, що там не було жінок?

— До чого тут жінки?! – кричав Семен. — Адже не про це, а про те, що ти, нічого не знаючи, так підступно вчинила зі мною! Ось про що мова! Відповіла вона мені тим самим! Та хто ж ти є після цього, Варя. Адже я тебе так любив. Тож любив! Як мені тепер після всього цього їсти, пити, спати! На роботу ходити як? Адже в мене тепер все з рук валитиметься! О, Боже! Що зробити, щоби забути?

— Ну, вибач.

– Вибач?!

— Я не знала, що це так на тебе подіє.

– Як так?

— Та якось надто вже дуже. Настільки, що всі твої емоції видаються нещирими.

– Я? Нещирий?

— Ти зараз схожий на актора, який переграє.

— Виходить, я зараз граю? Так?

– А хіба ні?

– Ні, Варваро!

— А збоку здається, що переграєш.

— Знаєш, ти хтось після цього, Варя?

— Ось тільки посмій мене назвати поганим словом. Тільки посмій.

– Як мені тепер жити? Як скажи?

— А що таке?

— І ти ще питаєш? О Боже! Як представлю тебе з… Ні! Не можу. Не хочу. Уявити таке у мене просто нема сил. Як мені тепер дивитися людям у вічі.

– Яким ще людям, Семене, ти зібрався в очі дивитися?

– Та будь-яким, Варя. Будь-яким людям. Адже на мене тепер усі пальцями показуватимуть! Ось, скажуть, іде… той самий… якому дружина… Ти про це подумала? А наші діти? Що скажуть вони, коли дізнаються, що їхня мати… Ні… Язик не повертається вимовити.

— Провини у всьому, що трапилося, тільки себе!

– Що? Як? Я ще й винен? Ну, дякую тобі.

– А хто? Звісно, ​​ти. Що ти думав, коли не прийшов ночувати, і я не могла до тебе додзвонитися, бо ти нахабно скидав мої дзвінки?

— Я гадав, що в мене чесна дружина!

— Чесна настільки, що її можна ігнорувати та посилати подалі у повідомленнях?

— Я думав, що я вже дорослий чоловік і можу дозволити собі жити так, як я вважаю за потрібне. Ні перед ким не звітуючи.

— Залишити дружину вночі одну, не повідомляючи, куди пішов і коли повернешся? Не побоюючись наслідків? Це ти вважаєш за потрібне? Який же ти наївний дивак, Семене.

— Хто наївний?

– Дивак!

— Ах, я ще й дивак?!

— Ну, а хто ж ти? Дивак, звісно. Наївний, але дивак.

— Вона не зберегла мені вірність, а я ще й наївний дивак. Та як це так можна?

– А чого ти хотів від мене? Кинув одну на всю ніч, а тепер обурюється. Просто дивовижно.

– Я чого хотів? Та я нічого не хотів. Просто був упевнений, що ти порядна жінка, якій можна довіряти, і яку можна залишати на ніч одну. А ти… Ти знаєш, хто? Ти порядна…

— От тільки посмій сказати про мене щось погане? Тільки посмій. І я зроблю те саме. Сьогодні. Зрозумів?

– Не думав, Варваро, що ти така.

– Яка?

– Доступна! – закричав Семен.

– Ой, які пристрасті! Які емоції! Не думав він, що я така. Цікаво, а що ти про мене думав?

— Я думав, що ти вірна дружина, яка не здатна на зраду.

— Тобто я правильно розумію, що коли ти не прийшов ночувати, то думав, що я чесна дружина? Так?

— Ні, Варваро, я не думав про це!

— А про що ти думав, коли я намагалася до тебе додзвонитися і щоразу ти мене нахабно скидав? І що я мала думати, коли чула в телефоні жіночий сміх? А читаючи твої повідомлення, в яких ти просто посилав мене подалі? А? Що ти думав? Що я вірна дружина, яка все прощає? І не уявляв мене в обіймах іншого?

– Так! – закричав Семен. — Саме так я й думав і не уявляв.

— Ось тому, що не думав і не уявляв, і провини в тому, що трапилося тільки себе! А я тут взагалі ні до чого!

— Ах, ні до чого?

– Так. Ні до чого. І нічого так кричати. Якщо, звичайно, не хочеш, щоб про твою трагедію дізнався весь будинок. Зрештою, я всього лише слабка жінка. І мені було страшно однієї. Вночі. А тебе нема. Що мені робити?

— І тому ти звернулась по допомогу до іншого чоловіка? Бо тобі було страшно однієї ночі?

— Ну, так. А що тут дивовижного? Я впевнена, що на моєму місці так вчинила б кожна поважна жінка, яка дзвонить чоловікові, а чує не тільки його голос, а й жіночий сміх.

– Жіночий сміх?

– Так, Семен. Гучний жіночий сміх. Я чула, що там було багато жінок. І всі вони сміялися. Хочеш вір, хочеш ні, але саме від цього сміху мені стало страшно.

— Тобі стало страшно, і ти вирішила, що я обманюю тебе? Так?

– Так, Семен. З огляду на, в якому ти був стані!

— У якому стані?

— У такому, що навіть членороздільно не міг розмовляти.

– Я зовсім трохи собі дозволив. А ти? Відразу за допомогою звертатись?

— Знаю я, що це за трохи, коли ти так розмовляєш. І на тлі цього страшного жіночого гомону…

– На тлі чого?

— На тлі галасливої ​​та безладної множини жіночих голосів, Семене, ось чого. Для мене цього було достатньо. Їхній сміх вивів мене з себе, я рознервувалась і зважилася на іншого чоловіка. Тож ти сам у всьому винен. І скажи спасибі, що я не стала приховувати цю свою невелику пригоду. Хоча б могла.

– Невелика пригода? Ти так це називаєш?

— А як, на твою думку, я можу це назвати? Великою і незабутньою подорожжю? Ми були разом якихось… п’ять годин. Я навіть його обличчя вже не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що він мав дуже ніжні руки. А ось його обличчя… Ні. Обличчя зовсім не пам’ятаю. І навіть якби зустріла десь, не впізнала.

– П’ять годин?!

— Ну, так. П’ять. А що? Він приїхав о другій годині ночі, а о сьомій годині ранку пішов. Ти ж його бачив. Ви ж зіткнулися у передпокої. Ти тоді тільки-но повернувся додому, а він уже йшов. Але якщо тебе це втішить, то я вже на тебе анітрохи не гніваюсь.

– Ти знаєш хто, Варя?

— Я чесна жінка і не хочу жити на брехні, Семене. І як тільки ти повернувся, я одразу і чесно тобі у всьому зізналася.

— Зізналася? Це ти називаєш зізнанням?

– А чим я ще можу це назвати? Звісно, ​​це зізнання. Чесне зізнання.

— Про що ти кажеш, Варя? Яке зізнання? Коли я сам, на власні очі все побачив!

– Нічого ти не бачив. Ти прийшов, коли в нас уже все сталося, а він уже виходив із квартири. І я могла б тобі сказати, що це був, ну, наприклад, не знаю хто, та хоч той самий налаштовувач піаніно, і що між нами нічого такого не було.

– Який ще налаштовувач піаніно, Варваро?! У нас немає піаніно!

— Налаштовувач — це так, наприклад. Не чіпляйся до дрібниць. Головне, що я могла б приховати свою невірність тобі. Але цього робити не стала. І одразу чесно тобі у всьому зізналася.

– Ах, зізналася? Зізналася і думаєш, що це так легко зійде тобі з рук? А ти не подумала, що моя реакція на це може бути непередбачуваною? Ти не подумала, що коли я…

— А якщо тобі щось не подобається, — поспішила Варвара, — або ти мене більше не любиш за те, що я зробила, то ми можемо розлучитися. Будь ласка! Я не проти. Скільки завгодно. Тому що тепер я розумію, що і окрім тебе є чоловіки, яким я мало того, що дуже подобаюся, але котрі люблять мене і готові прямо зараз на мені одружитися. Так-так, одружитися. Незважаючи на те, що у мене двоє дітей і я одружена.

— Що ти несеш, Варя?! – закричав Семен. — Що за нісенітниця?! Ти сама чуєш себе?!

— Чудово чую.

— О, Господи, як мені тепер жити після всього цього?! Ні, як же мені тепер… Адже це тепер до кінця життя стоятиме перед моїми очима.

— А ти не накручуй.

– Що?

— Кажу, не драматизуй, і це не стоятиме перед очима. І взагалі, Семене, у тебе, як і у всіх чоловіків у твоєму становищі, надто багата уява. Уявляю, що ти там собі вигадував. Запевняю, що там і половини не було через те, що ти уявив. Звичайно, тепер це стоїть перед очима, і ти не можеш спокійно їсти, спокійно спати і спокійно ходити на роботу, як раніше. На твоєму місці, Семене, я б взяла себе в руки і продовжувала жити. Зрештою, ти чоловік чи хто?

– Обдурений чоловік!

– Нічого такого особливого ми не робили, запевняю тебе. Все дуже звичайно. Та й як могло бути інакше? Адже ми майже не знаємо одне одного. Щойно познайомилися. Хоча треба визнати, що у Миколи дуже ніжні руки. А як гарно він говорить! Ось ти, Семене, так говорити не вмієш.

– Замовкни! – закричав Семен. — Замовчи негайно. Як ти можеш… Після того, що сталося… У цих стінах… Ти привела його в наш дім! Скористалася тим, що діти у бабусі на дачі і… Ти скотилася у прірву, Варваро! Пропасть аморальності та брехні! Боже, і це сталося у стінах нашого дому.

— Можна подумати, якби це сталося не в стінах нашої оселі, а в під’їзді, то тобі було б легше.

– Так! Мені було б легше. Але це сталося у цих стінах. Бо ти привела його сюди. І тепер для мене ці стіни стали ненависними. Я не можу їх бачити.

— Якщо тобі такі ненависні ці стіни, Семене, ми можемо поміняти квартиру. Тим більше, що я давно тобі пропонувала. Замість того, щоб робити тут ремонт, краще доплатити і придбати щось більше і в центрі. У мене, до речі, є кілька чудових варіантів.

– Які варіанти, Варваро?

— Обмін із доплатою.

— Я не знаю, як далі жити, бо ти привела його сюди. А ти? У тебе на думці якийсь обмін із доплатою, Варваро! Таке враження, що ти навіть не переживаєш!

— А чого переживати? Ну, було. Чи можна подумати, що в тебе сьогодні вночі нічого не було?

– Не було! У тому й річ, що не було! Хотів, зізнаюся, але… Забагато дозволив собі випити і… Не розрахував. А ти?

— Звідки я знала, що ти не розрахував? Ти мені так прямо б і сказав, коли я тобі дзвонила. І нічого не було б. Але ж ти так не сказав. Ти просто скидав мої дзвінки та хамив у повідомленнях.

— Ти чудовисько, Варваро.

– Не перебільшуй.

– У цих стінах!

— Знову ти про ці стіни, Семене! Ну, скільки можна? Я ж сказала, що стіни – не проблема. Обмінюємо ці стіни інші. Всього й діл.

— Як ти могла його привести сюди!

– Господи, ну який же ти тужливий. І зовсім я його не приводила. Чого ти взяв? Ось ще. Він сам приїхав. Ми познайомилися в Інтернеті. Він запропонував приїхати до нього, але я сказала, що вже пізно і що ти мені не дозволяєш нікуди йти. І тоді ми з ним вирішили…

– Ах, ви з ним вирішили!

— Ну, так. Вирішили зустрітись тут.

– Господи! Чому не можна повернути все назад.

За сім годин до цього.

– Мамо, я тобі подзвонила, щоб поскаржитися, – сказала Варвара.

— Що трапилося, доню?

— Семен не прийшов ночувати. Проводить час у якійсь галасливій компанії. Там багато жінок. Дзвінки скидає. Надсилає грубі повідомлення. Що мені робити, мамо? Я не винесу.

— Спокійно, доню. Зараз щось придумаємо. Нині. Почекай. Дай тільки в себе прийти і збагнути. Нині скільки?

— Дві години ночі.

– Зрозуміло. Тепер ось що скажи. Це в нього вперше, що він не прийшов ночувати?

– Вперше.

— Тоді треба одразу поставити його на місце. Щоб він на все життя зрозумів, що помилився і більше такого не повторював.

– А як це зробити?

– Це просто. Він тебе образив, отже, ти маєш помститися йому за образу.

— Помститися йому?

– За образу.

– Але як?

– Це просто. Слухай мене уважно.

І мама розповіла Варварі, як саме вона має помститися своєму чоловікові за те, що він не прийшов ночувати .

– Ти серйозно? — здивувалася Варвара, коли почула, що треба робити і в чому саме полягатиме помста.

– Серйозніше нікуди. З ними тільки так і треба. Іншої мови вони не розуміють.

— А якщо після цього він мене покине? Адже у нас двоє дітей!

– А діти зараз де?

– У його мами на дачі.

– Дуже добре. А щодо того, що він тебе покине, не бійся. Не кине.

– Ти впевнена?

— Більше ніж. Повір мені. Я знаю характер свого чоловіка. Такі не кидають.

— А якщо все-таки покине і ніколи не пробачить?

— Ризик, звісно, ​​є. Але він виправданий. Гра вартує свічок. І іншого способу поставити твого чоловіка, що не на жарт розійшовся, на місце не існує.

Тому, доню, у тебе два варіанти: або наслідувати мою пораду і помститися їй, або визнати себе безпорадною і змиритися з тим, що він тепер часто не ночуватиме вдома, скидатиме твої дзвінки і надсилатиме тобі грубі повідомлення на тлі гучного сміху інших жінок. Ну а покине, і Бог з ним. Знайдеш собі іншого.

— Поки ти не нагадала про гучний жіночий сміх, мамо, я ще вагалася. Але тепер я впевнена, що хочу йому помститися. І помститися жорстко. І що жорсткіше, то краще. Інакше не заспокоюся.

– Тобто ти згодна?

– Я згодна.

— Але ти вже сама розумієш, що помста буде жорстокою.

— Що йому буде важче, то мені краще.

І Варвара зробила так, як радила їй мама. А Семен нікуди не пішов. Кілька днів обурювався і… заспокоївся.

Він, звичайно, був дуже засмучений таким жорстоким вчинком дружини. Дуже. Але! Зміг узяти себе в руки і визнати, що в усьому, що сталося, винен лише він сам.

А ще через місяць Варвара повідомила матері, що вони переїжджають на іншу квартиру, яка більша і ближча до центру.

– Переїжджаєте? – здивувалася мама. – А чому?

— Бо Семен не може більше жити в цих стінах, мамо, — відповіла Варвара. — Вони нагадують йому про минуле, яке хоче забути.

— Сподіваюся, доню, ти не збираєшся йому говорити, що чоловік, який до тебе приходив тієї ночі і якого побачив твій чоловік, був лише масажистом?

— Ні, звичайно, мамо, — відповіла Варвара. — Нехай і далі мучиться.

– Все правильно, доню. Жодного жалю. Інакше яка ж це помста?

З того часу минуло вже кілька років.

І за весь цей час не було жодного разу, щоб Семен не прийшов додому ночувати. І на дзвінки дружини він тепер завжди відповідає і ніколи її не скидає. І грубі повідомлення не надсилає. А минуле він не згадує.

І він не шкодує про те, що для обміну квартири на велику та в центрі змушений був витратити всі гроші, які збирав на нову машину.

Нова квартира була йому потрібніша, ніж машина. Тому що машина, якою б гарною вона не була, не змогла б назавжди відвезти його з квартири, стіни якої були ненависні.

Що стосується Варвари, то вона досі не впевнена, що чинить правильно, приховуючи від чоловіка правду про ту саму ніч.

«Може, взяти та розповісти йому все? — мало не щодня думає вона. — Чи краще не розповідати? Навіть не знаю. Мама каже, що не треба йому нічого розповідати. А мені його, з одного боку, шкода, а з іншого боку хочеться похвалитися своєю вірністю йому. І я не знаю, як вчинити. Гаразд, нехай поки що залишається так, як є, а там буде видно».