Батько покинув нас п’ятнадцять років тому, а тепер вимагає віддати йому половину квартири, яку мені подарувала бабуся

Не було його в моєму житті, краще б і надалі не було. П’ятнадцять років носа не показував, а як бабусі не стало, з’явився за спадщиною. Але ніякої спадщини немає, бабуся мені свою квартиру подарувала вже давно.

Батько покинув мене, маму та молодшу сестру, коли мені було вісім років. Сестрі тоді виповнилося два роки і вона була дуже хвора. Хвороба виявилася не відразу, тому з пологового будинку забирали здорову на вигляд дитину, але потім її стан погіршувався.

Турбота про таку дитину вимагала багато сил, терпіння та грошей. Я не пам’ятаю діагноз, надто мала була, а коли виросла питати не стала, для всіх рідних це була болюча тема, яку старанно оминали.

Мама та бабусі витрачали всі сили на те, щоб виходити дитину, лікарі давали такі прогнози, а тато самоусунувся. Він майже не з’являвся вдома, казав, що його каламутить від того, що вдома пахне лікарнею і завжди гнітить. Часто вони з мамою сварилися, і вона плакала.

Коли тато зібрав речі і пішов, я сприйняла це як особисту зраду. Адже він був єдиною людиною, яка приділяла мені увагу, інші були зайняті сестрою. А тут просто зібрана сумка, яку я бачила, коли йшла до школи, а після повернення мама сказала, що тато з нами більше не живе.

Потім він поїхав до іншого міста і завів нову сім’ю, про нас він просто забув, викресливши з життя як непотрібний епізод. Бабуся, тато мама, тоді дуже на нього лаялася, намагалася спочатку переконати, але жодних успіхів не досягла.

А за рік сестричку поховали. Батько навіть на похорон не приїхав. Бабуся тоді сказала, що знати його не бажає, щоб забув дорогу до її хати.

Мама перетворилася на тінь, яка безсловесно механічно рухалася вдома. Вся турбота про мене лягла на плечі бабусь, вони приходили, годували, ходили на збори до школи, робили уроки та гуляли. Якби не вони, ми навряд чи змогли б пережити цей період.

Тільки через півроку мама почала повертатися до життя, досить прийшла до тями, щоб згадати, що в неї є ще одна дочка. Я пам’ятаю цей день. Вона стояла переді мною на колінах і плакала, уткнувшись мокрим обличчям мені в груди. Я пам’ятаю, як стояла в коридорі, тільки прийшла зі школи, за плечима був незручний важкий рюкзак, а стояла і гладила по волоссю маму, яка обіцяла, що зробить все, щоб я була щаслива.

Вона свою обіцянку виконала. Тема сестри в сім’ї закрилася і лише двічі на рік – у день народження та в день cмерті доньки мама дозволяла собі замикатися. Але то була слабкість, яку ніхто не засуджував.

Я виросла, вступила, пройшовши на бюджет. Мама та бабусі мене дуже сильно підтримували у всьому. Допомагали з навчанням, оплачуючи репетиторів, а на випускний купили шикарну сукню, про яку я навіть не мріяла, бо жили ми небагато. Про батька я за ці роки не чула жодного разу. Цю тему у сім’ї теж не порушували.

Наскільки я знаю, він кілька разів намагався приїхати до бабусі, але вона не пустила його на поріг. Зі мною він жодного зв’язку не підтримував. Я ще в дитинстві для себе вирішила, що батька у мене немає, загинув у виконанні геройського подвигу. У мене були дві бабусі та мама.

Нині мені двадцять чотири роки. Рік тому я вийшла заміж, зараз чекаю на дитину. Я була б абсолютно щасливою, якби п’ять місяців тому не помурла бабуся, татова мама. Для мене це був великий удар, я дуже переживала, як і мама, яка доглядала її до останнього дня.

На похороні був батько, якого я навіть не впізнала б, якби він сам до нас із мамою не підійшов. Він полис, змарнів, зовсім не такий, яким я його пам’ятаю. Він говорив щось на тему як я виросла, якою стала красунею. Я стояла і не розуміла, що цій людині треба, що він взагалі тут забув?

Дізналася я про це через пару місяців, коли він приїхав на квартиру бабусі, де ми розбирали речі. Виявилося, він хотів отримати свою спадщину, якою вважав квартиру своєї мами. Але ця квартира за документами вже давно належала мені. Бабуся подарувала мені її, коли мені було років із десять. Тоді я не дуже зрозуміла, що то за подарунок, а потім оцінила.

Тож успадкувати за бабусею, крім її особистих речей, не було чого. А речі батька не цікавили. Він почав говорити, що це нечесно, квартира за законом, обурювався, навіть судом і поліцією погрожував. Але коли зрозумів, що нічого погрозами не досягне, спробував знайти “компроміс” – я мала віддати йому половину вартості квартири.

Я попросила чоловіка виставити цю людину з моєї квартири. Мені було так бридко,. Він покинув дочок, не приїхав на похорон однієї з них, не відвідував матір, не допомагав мені, а тепер приїхав щось там вимагати.

Батько назвав ще кілька місяців, поки чоловік не пригрозив йому розмовою в іншому місці та за інших обставин. Папаша пообіцяв позиватися і знову зник з мого життя. Сподіваюся, що цього разу назавжди.