Студентка прийшла до квартири Віри з вимогою відпустити свого чоловіка. Віра вирішила з нею поговорити

– Даша? — здивовано перепитала Ксенія, роздивляючись молоду дівчину в короткій спідниці, на високих підборах, у майці і стрижену під нуль.

– Так, – весело підтвердила Даша. — Я щодо вашого чоловіка. Хочу поговорити про наше майбутнє з вами. По хорошому. Як жінка з жінкою. Багато чого треба обговорити.

– Ах, Даша! — радісно вигукнула Ксенія, швидко зрозумівши, хто перед нею стоїть. — Ну, звісно, ​​Даша. А я одразу й не зрозуміла. Чоловік так багато розповідав про вас. Проходьте.

— А вас Ксенія звуть, правда? — спитала Даша, заходячи до квартири.

– Ксенія.

— Мені теж казав чоловік.

– Чоловік?

– Віталік.

– А ну так. Віталік. Я якось одразу й не зрозуміла. Чоловік.

— Нічого, що я зараз його так називаю?

– Нічого.

— Дівчата сміються, а я вважаю, що для того, щоб вважати чоловіком свого коханого чоловіка, зовсім не обов’язково мати штамп у паспорті. Ви згодні?

– Згодна. Можете не знімати туфлі.

— Я й не збиралася, — відповіла Даша, захоплено оглядаючи величезний передпокій. — Великий передпокій.

— П’ятдесят метрів, — уточнила Ксенія.

– Ого. У нас із мамою двокімнатна квартира 52 метри. А у вас один передпокій — п’ятдесят. Ні, я, звичайно, знала, що мені пощастило з Віталіком, але не думала, що так. Тільки ви не подумайте, що я його за це покохала.

– Я й не думаю.

— Я коли його вперше побачила, він мені взагалі не сподобався. До вступу до університету мені подобалися інші. Молодші.

— Розумію.

— Але вже за півроку я зрозуміла, що завідувач кафедри — це дуже серйозно.

— Розумію.

– А куди проходити?

— А куди хочете, Даша. Де вам зручніше розмовлятиме?

– На кухні.

— Коридором прямо, потім праворуч, четверті двері зліва.

– У вас велика квартира.

– Велика.

— Дорога, мабуть, — із захопленням промовила Даша, неквапом ідучи коридором і ніжно торкаючись стіни рукою. – Скільки коштує?

— Не покупна квартирк, — відповіла Ксенія. — Спадщина бабусина.

— А чия бабуся? Ваша чи Віталіка?

— Віталіка, певна річ. Пройдіть у цю кімнату, я вам дещо покажу.

– Давай на ти”? – Запропонувала Даша.

– Давай, – погодилася Ксенія.

Вони зайшли до кабінету Віталіка.

— Ось вона, — сказала Ксенія, показуючи на портрет бабусі Віталіка, що висить на стіні великий за розміром. – 1956 рік. Полотно. Масло.

– Розумне обличчя, – серйозно дивлячись на портрет бабусі Віталіка, сказала Даша. — Сувора, мабуть, була?

— Сувора, — підтвердила Ксенія. — Бабуся Віталіка довгий час успішно очолювала один науковий дослідницький інститут, і за це їй подарували квартиру. А коли її не стало, сюди переїхали ми з Віталіком та наші діти.

– А ваші діти зараз де?

— Старший син живе та працює у іншому місті. У нього там дружина та діти.

— До столиці повертатися не збирається?

– А навіщо?

— І то правда.

— А молодша дочка рік тому вискочила заміж за якогось інженера і поїхала до нього теж до іншого міста. Повертатися не збирається.

– За простого інженера?

– В тому то й справа.

— Ох ці дочки.

– І не кажи. Ідемо на кухню, Даша.

– Ідемо.

Вони зайшли на кухню. Даша заплющила очі від захоплення.

– Чай,кава? – Запитала Ксенія.

– Мені – каву. І міцну. І ще зроби пару бутербродів.

— З ковбасою чи шинкою?

— З ковбасою та шинкою.

— Ще сир є.

— І з сиром.

– Сирники хочеш?

— Дивлячись із чим?

— Є молоко згущене, є полуничне варення.

– Умовила. Давай і сирники.

Ксенія зайнялася приготуванням кави та решти, а Даша, сидячи за столом, продовжувала розмову.

— Невже скоро це все буде моє? — спитала вона. – Навіть не віриться.

— Ну, може, не одразу, — відповіла Ксенія, — згодом. Сама розумієш. Спершу треба розлучитися нам із Віталіком. Розділити все спільно нажите майно.

– Я розумію.

Ксенія поставила перед Дашою чашку кави, тарілку з сирниками, вази з варенням і молоком, що згущує, і тарілку з бутербродами.

– Смачного.

– А ти?

— Нещодавно снідала.

— Як хочеш, — сказала Даша і взялася за їжу. — А це правда, що при розлученні дістався у спадок не ділиться між подружжям?

– Ти щодо квартири?

— Щодо неї.

– Правда. Квартира не ділиться.

– Це добре.

Даші так багато потрібно було сказати Ксенії, але Ксенія її зупинила.

— Ти їж, їж, не розмовляй. А то подавишся, а мені потім відповідай за тебе. Слідчі точно не повірять, що ти сама випадково. Потім поговоримо. Встигнемо ще наговоритися.

– Угу.

Даша доїла і була готова продовжувати.

– На чому ми зупинилися? — спитала вона.

— Ти спитала, як швидко я з’їду звідси після розлучення, — нагадала Ксенія.

– І? Як швидко?

— Того ж дня й з’їду.

— А коли ти збираєшся тут жити? З моїм Віталіком?

– Збираюся. А чому ти питаєш? Тебе щось турбує?

– Та ні. Нічого не турбує. Живи.

— А між іншим, Даша, — сказала Ксенія, — це погано, що тебе не турбує.

– Чому?

– Як чому? Не забувай, що я жінка. Звісно, ​​не така молода, як ти. Та жінка. З усіма наслідками.

— Щось я не наздоганяю, подруго. Ти про що?

— Я про те, що Віталік, хоч і професор, і завідує кафедрою в університеті, де ти навчаєшся, і йому вже 53, але ж він чоловік.

– І що?

– Уяви, що буде, якщо я теж, як ти, раптом візьму і підстрижуся під нуль? Одягну високі підбори та майку? Ти тільки уяви мене в такому вигляді.

Даша подивилася на Ксенію і представила її у такому вигляді.

— Ти цього не зробиш.

– Чому?

– Це підло.

– Згодна. По-людськи це справді підлий і аморальний вчинок. Але раптом?

– Що раптом?

— Раптом у мені прокинеться жінка?!

— А вона прокинеться?

— Хто її знає? Всяке може статися. У обставинах, що склалися. Почнеться боротьба за виживання і таке інше. Зараз нас розведуть швидко. А якщо я опинюся в цікавому становищі?

— Якщо ти дотримуватимешся заходів обережності, то не опинишся в цікавому становищі.

— А якщо не дотримуватимуся? Тоді що? Ти зрозумій, Даша, як людина я тобі співчуваю і готова йти назустріч. Як людина.

– Так в чому проблема? Іди!

– Іди?! Легко сказати. А раптом у мені прокинеться жінка? Тоді вже нічого не можна буде вдіяти.

— А вона точно прокинеться?

– Не виключено. Ось ти думаєш, ми зараз із тобою розмовляємо як жінка з жінкою?

– Думаю так.

– Нічого подібного. Зараз ми з тобою розмовляємо як людина із жінкою. І не дай Боже, Даша, тобі почати розмовляти зі мною як жінка з жінкою. Тут таке розпочнеться! Ворогу не побажаю. І ти знаєш, я зараз відчуваю, що жінка в мені ось-ось прокинеться. І я за цю жінку не ручаюся. А на твоєму місці даремно б час не витрачала.

– І що це значить?

— Це означає, що ти маєш якнайшвидше рятувати своє кохання.

– Від кого?

— Від жінки, яка в мені незабаром прокинеться.

— А коли вона прокинеться?

— Гадаю, через дві години вона розплющить очі.

— І що можна встигнути за цей час?

— Можна багато встигнути, але почати слід з головного.

– А що головне?

— Головне — це убезпечити від мене Віталіка. А для цього необхідно якнайшвидше зібрати всі його речі та відвезти їх до себе на квартиру. Щоб твоя любов до Віталіка була в безпеці, йому треба звідси поїхати якнайшвидше.

– Правильно. Ти допоможеш мені зібрати речі Віталіка? Як людина.

– Про що мова, подруго. Звичайно. Як людина я просто не можу вчинити інакше.

Речі Віталіка укладали у великі поліетиленові пакети. Даша, звісно, ​​поцікавилася, чому до пакетів, а не до валіз. На що Ксенія відповіла, що Віталік не любить валізи, у пакетах йому зручніше.

Настав вечір.

— Ти що тут робиш? — спитав Віталік, коли, повернувшись після роботи додому, побачив біля під’їзду Дашу, а довкола неї безліч пакетів.

Даша пояснила все.

— До розлучення поживеш у нас із мамою, — сказала вона. – А після розлучення ми з тобою повернемося сюди.

— Але…

— не обговорюється. І з Ксенією тобі зараз бачитися не можна.

– Чому?

— Тому, що в ній прокинулася жінка.

– А що це означає?

— Це означає, що нам обом краще не траплятися їй найближчим часом на очі. Коротше, Віталіку, я врятувала наше кохання, і зараз ми їдемо до мене. Моя мама вже на нас чекає.

Віталік трохи подумав і погодився їхати з Дашою до неї та її мами. Іншого виходу в нього не було. Бо квартиру цю його бабуся передала у спадок не йому, а його дружині. А своєї квартири у Віталіка не було. Колись у нього була своя квартира, але захоплення різними іграми призвели до того, що внаслідок тієї квартири залишилася лише одна кімната. Але вона була дуже маленька. У тій кімнаті не помістилися б навіть усі мішки, що тепер стояли біля під’їзду. Окрім цього, Віталік свою кімнату здавав.

Незабаром після розлучення Ксенії та Віталіка Даша дізналася, що її майбутній чоловік нічого не має, і вказала йому на двері. Але її мати, з подивом подивившись на Дашу, категорично відмовилася кудись відпускати Віталіка.

І її можна було зрозуміти. Адже між нею та Віталіком уже давно все було дуже серйозно. Настільки серйозно, що мама Даші тепер чекала на дитину. До того ж, Віталік нещодавно зробив їй пропозицію, і в них уже був призначений день весілля.