Все життя на дітей та онуків поклала, а тепер і не приїдуть, і зайвий раз не подзвонять навіть

Я все життя присвятила своїм дітям, а потім і їхнім дітям. Завжди думала, що вже горезвісна склянка води мені в старості забезпечена, але правда виявилася набагато гіршою. Дітям я не потрібна, мають свої справи, онукам теж не до мене. Приїжджають раз на кілька місяців, хоч живемо в одному місті.

Мені завжди здавалося, що головне в житті це сім’я та діти. Ось заради чого варто жити та щось робити. Тому заміж я вийшла рано, чоловіка ніколи не любила, але він був чудовим батьком і мене теж не ображав. Ми один одного поважали та цінували. Хоча я точно знала, що в нього були жінки на боці, ніколи не показувала вигляду. Я знала, що з сім’ї він не піде.

Дітей у мене народилося троє – два хлопчики та дівчинка. Їхньому вихованню та домашньому затишку я присвятила всю себе. Достаток чоловіка дозволяв мені не працювати. Я значилася секретаркою в одній конторі, але працювала там інша жінка, а мені йшов стаж.

У садок у мене ходили обидва старші сини, а от дочка часто хворіла, тому було вирішено її залишати вдома. З дітьми я завжди займалася, робила всякі вправи, ми вчили кольори, літери, цифри, ліпили, читали, співали, в’язали, клеїли, майстрували, гуляли. Коли вони стали старшими, я водила їх на різні гуртки, їздила по змаганнях, відвідувала всі їхні виступи, допомагала готуватися.

Мені здається, що шкільну програму я досі можу розповісти напам’ять, бо спочатку я робила уроки зі старшим, потім із середнім, а потім усе те саме з молодшою. Репетитори тоді були не настільки поширені, доводилося викручуватися якось самим.

Чоловік у вихованні дітей майже не брав участі. Навіть у відпустку ми з дітьми іноді їздили без неї. Він помер, коли донька закінчувала університет. Тоді вже стало складно.

Діти розлетілися жити власним життям, а мені довелося виходити працювати. Освіта в мене є, але користі від неї через стільки років сидіння з дітьми – кіт наплакав. Влаштувалася нянькою в дитячий садок, з дітьми я вмію поводитися. Зарплата маленька, але хоч щось.

Чоловік за життя встиг купити старшим синам по квартирі. Доньці він збирався придбати житло, але не встиг. Вона якийсь час жила зі мною в троячці, потім зустріла хлопця і переїхала до нього. Але після весілля вони з чоловіком повернулися до моєї квартири – дочка завагітніла, а її чоловік один не міг утримувати сім’ю та платити за житло.

У старших вже були діти, з якими я регулярно поралася, а потім їх повели в садок, де я працювала. Тож онуків по домівках увечері розводила я, щоб діти час на мотання туди-сюди не витрачали.

Часто онуки проводили в мене вихідні, що дуже не подобалося зятю та дочці. Вони обурювалися, що малеча шумить і заважає, а квартира схожа на дитячий садок. Але ж я не могла відмовити синам і невісткам, коли вони просили посидіти з онуками.

В результаті донька заявила, що з неї вистачить. Потрібно вирішувати питання з житлом. Вона запропонувала продати троячку, мені купити однушку, а їм віддати гроші, що залишилися, щоб вони теж обзавелися своїм житлом.

– Ці буде чесно. Брати при квартирах, їх ви забезпечили. Ну і що з того, що ти не гониш мене? Я мушу тепер все життя з тобою жити?

Дочка мала рацію, вона насправді залишилася без житла. Я не хотіла, щоб вона почувала себе скривдженою і зробила так, як вона запропонувала. За підсумком я змогла купити собі невелику однушку, а дочці та її чоловікові свати грошей додали і вони купили собі двушку.

Я навіть рада була, що ось так питання з житлом у всіх вирішилося, ніхто не залишився обділеним. Жаль, звичайно, було розлучатися з житлом, з яким пов’язано стільки спогадів, але це лише квадратні метри. Тим більше, що я не залишилася на вулиці.

Життя тривало, онуки росли, діти займалися своїм життям. Коли онуки увійшли у вік, коли їх без проблем можна було залишити вдома самих, діти почали рідше приїжджати, відмовляючись від справ. Тепер уже й дзвонять рідко.

Я пробувала їх збирати разом, таки сім’я, але навіть на мій день народження не щоразу виходило. То в одного робота, то в когось дитина захворіла або сама захворіла, то ще якась причина. Внукам зі мною вже нецікаво, своє життя, свої захоплення.

Троє дітей, п’ятеро онуків, а нещодавно захворіла, то довелося сусіда просити сходити до аптеки. Добре, що не відмовив. Зрозуміло, що у всіх своє життя, свої справи, але чим я заслужила себе такого ставлення? Все завжди для них, а тепер вони до мене задом.

Я народжувала не заради склянки води у старості, а щоб на схилі років у мене була сім’я, і ​​я відчувала, що комусь потрібна. Нема в мене сім’ї, на жаль. Троє дітей, п’ятеро онуків, а сім’ї нема.