Допомагала сестрі чоловіка від щирого серця, поки не дізналася, що вона мене брудом за спиною поливає

Все-таки права приказка “не хочеш собі зла, не роби людям добра”. Ще раз переконалася на своїй власній шкурі, за що особлива подяка сестрі чоловіка. Тепер пальцем не поворухну, щоб їй допомогти.

У чоловіка є молодша сестра Алла. У моїй сім’ї таких називають “непутьова”. Ледве закінчила школу, ледве вступила на платне, а вона замість того, щоб навчатися, гуляла та розважалася. Перший курс ще якось закінчила, а ось із другого її попросили.

Так Аллочка примудрялася ще три місяці голову батькам морочити, поки мама не навідалася до гуртожитку, де мала жити донечка, виявилося, що її вже звідти виселили. Так обман століття розкрився, свекруха забрала нерозумне чадо назад додому.

Уся сім’я пила заспокійливе і хапалася за серце, Алла плакала і казала, що більше так не буде, але було вирішено, що навчання їй оплачувати батьки більше не стануть. Свекр сказав, що шанс вони їй давали, вона не скористалася, тепер нехай сама вчиться, якщо з’явиться бажання, а він спонсорувати цей захід більше не стане.

Відправили Аллу на роботу, бо просто так годувати її батьки відмовилися. Говорили, що поки вона вчилася, це було розумно, а раз вона тепер нічого не робить, то хай на життя сама заробляє. Дівчина влаштувалася в якийсь бар на посаду офіціантки чи бармена. Наче пристрасті в сім’ї затихли.

Ми з чоловіком хоч і жили окремо, але новини до нас доходили, свекруха ділилася із сином переживаннями, а він уже розповідав мені. Сестру він любив, якою б вона не була. І щиро за неї переживав. Я ж вважала, що дарма, дівчина явно не пропаде, хватки вистачить. А що вилетіла з навчання – ну зараз багато хто без освіти якось у житті влаштовується.

Алла працювала, продовжувала жити з батьками, але це не заважало їй жити своїм життям із гулянками та іншим молодіжним відривом. Свекруха цього не схвалювала, але й зробити нічого не могла – дівчинка доросла, дівчинка сама заробляє та відповідає за своє життя. Пізно виховувати.

Закінчилося все передбачувано – Алла завагітніла. Уся сім’я знову схопилася за заспокійливе, бо ні про яке весілля не йшлося, навіть з приводу батька дитини дівчина зберігала мовчанку. Але твердо заявляла, що народжуватиме. Звичайно, а куди вона подінеться на четвертому місяці?

Свекруха отетеріла, бо тягнути доньку та онука треба було з чоловіком, адже про батька дитини нічого невідомо, а Алла залишилася без роботи, бо через токсикоз на роботу ходити не могла. Виявилося, що вона навіть не була офіційно влаштована.

Тоді мій чоловік спробував заспокоїти маму, сказавши, що ми теж допомагатимемо. Зрештою, у нас самих дитина є, а значить і купа дитячих речей, які нам уже не потрібні. Я хотіла відкласти для другої, але було вирішено, що потім ще купимо, але зараз все це потрібніше.

Коли дівчина народила, ми вже перевезли коляску, пеленальний столик, купу одягу, пелюшки та інше. Так, все не нове, але в стані, близькому до ідеального. Всі речі я перепрала, попрасувала і акуратно склала. На одязі для малюка не було ні цятки, все стиралося гіпоалергенними засобами, я дуже уважно підійшла до цього питання.

Потім мене кілька разів Алла просила посидіти з малюком, бо їй потрібне було кудись. То в лікарню, то по справах. Я поки що в декреті, тому вдома завжди. Звичайно, було не дуже зручно, адже треба було зібрати сина, дістатися додому свекрів, а потім ще з немовлям поратися, але згадувала себе і йшла допомагати.

– Ось щоб я без тебе робила, – щебетала Алла, обіймаючи мене під час зустрічі.

Я посміхалася, на те ми й сім’я, щоби допомагати один одному.

Нещодавно я перебирала шафу та знайшла свої речі, які носила під час вагітності. Зараз вони на мені бовтаються, як на вішалці, я вже схудла. А ось на розмір сестри чоловіка поки що дуже навіть підходили. Там була навіть пара речей, які я одягала лише по одному разу, у тому числі й пальто.

Я вирішила, що відвезу речі Аллі, їй зараз має бути якраз. Зібрала пакет, прикупила фруктів, взяла сина, і ми пішли в гості. Зустріла мене свекруха біля під’їзду, вона саме з магазину поверталася, зраділа онукові.

У квартиру заходили чи не навшпиньки, свекруха сказала, що Алла повинна дитину укладати. Свекруха одразу з порога забрала мого сина до себе в далеку кімнату, щоб він не шумів у коридорі. Я ж безшумно роздяглася і пішла до кімнати Алли, щоб якщо малюк спить, покликати її і віддати речі.

Перед кімнатою завмерла, прислухаючись, щоб не завадити, а Алла по телефону розмовляє. Я не стала б слухати, якби своє ім’я не почула.

– Так, візочок є, та віддали брат з його цією. Ну, звичайно жахливий, а ти як думаєш? Потворність на колесах, але батьки сказали, що це норма і новий вони не куплять. Вона тільки старе і віддала, все поношене. Та брат би нове купив, тільки його жмотошниця не дозволила, інфа сотка.

Потім вона перейшла на якусь іншу тему, а я стояла і не вірила почутому. Отак і допомагай, ось чого варті посмішки Аллочки. Жмотниця я, “ця”, яка старе тільки віддала. Не можу сказати, що мені було боляче до глибини душі, ні, не того польоту птах, щоб її думка для мене багато вартувала. Але дуже неприємно, адже від щирого серця, та й речі все в ідеальному стані, що немовля з ними зробить?

Розборки я робити не стала, посиділа у свекрухи, чай попила, вона з онуком пограла. Ми не засиджувалися, я сказала, що в нас ще справи, взагалі дорогою зайшли. Пакет із речами я забрала, краще віддам у храм, корпус світу чи задарма через інтернет.

Алла мені кілька разів дзвонила з проханням посидіти з дитиною, але я відмовлялася. Сваритись я з нею не буду, не бачу сенсу, але й допомагати більше не стану взагалі ні в чому. Ми, жмотниці, народ такий.